Тетяна Висоцька: «ДНК. Свої» – об’єднані любов’ю в пошуках зниклих українців

Читайте також: Зірка серіалу «Дільничний з ДВРЗ» Маргарита Бахтіна: «Мені просто пощастило: я зустріла свого чоловіка»

СТБ продовжує соціальну місію з пошуку зниклих через війну українців. Вже зовсім скоро в ефірі телеканалу розпочнеться третій сезон проєкту «ДНК. Свої» з Тетяною Висоцькою.

Два роки повномасштабного вторгнення команда проєкту відважно береться за найскладніші пошуки, рушає у відрядження різними куточками України та проводить надскладні журналістські розслідування, пов’язані з ризиком для життя. Заради того, аби рідні люди знов могли обійнятися. Аби допомогти глядачам бути більш інформованими у кризових ситуаціях, «ДНК. Свої» під час етеру також веде роз’яснювальну роботу та надає корисні поради, куди звертатися для ефективної взаємодії з відповідними службами та організаціями.

Тетяно, що нового чекає на глядачів у цьому сезоні «ДНК. Свої» та які нові виклики ставите перед собою ви та ваша команда?

Третій сезон – це виклик, якщо коротко і заголовком. По-перше, хронометраж випуску збільшився на третину, а це багато. Багато ресурсно, аби програма вийшла якісною, наповненою по суті та емоціями. По-друге, яке випливає з першого, ми підіймаємо дуже складні теми, наші герої прожили травматичний досвід, який навіть слухати боляче – не те, що уявляти. Але, дуже сподіваюсь, що це проговорення є такою собі груповою психотерапією під час війни.

Ви як ведуча проєкту, яка розповідає історії зниклих людей, як зберігаєте емоційну стійкість, працюючи з такою важливою, але й одночасно трагічною інформацією?

Чесно кажучи, зберігати стійкість все важче. Ми всі виснажуємося, два роки повномасштабної війни позначаються вигоранням у хронічному стресі. Намагаюсь відволікатися, заземлитися, шукати дрібниці, яким можу радіти… Власне, нічого унікального, як і всі ми.

За весь час у «ДНК. Свої» безліч історій, які торкають серця кожного, але чи є конкретна історія, чи випадок, яка особливо вразила вас і викликала сильні емоції?

Всі історії – наші діти, вирізняти в родині не годиться. У нас цього сезону буде всяких – драматичних, але обнадійливих, болючих і з вірою в краще. Буде непроста історія, кінець якої ми не могли передбачити, навіть спрогнозувавши кілька варіантів. А з найважчих – про полонених. Те пекло, що вони пережили, за межею. Тому так важливо розповідати про злочини росіян. І тому окрім соціальної місії наш проєкт несе в собі ще й документальну.

Чи були випадки, коли ви особисто взяли участь у вирішенні конкретної історії або сприяли розвитку подій? Можливо, є родини, з якими ви продовжуєте спілкуватися або допомагаєте їм?

Не можу вийти зі студії й забути героїв, особливо якщо це діти або мої земляки-херсонці. З деякими спілкуюся у соцмережах, намагаюсь підтримувати. До того ж ця підтримка тісно повʼязана з циклом анонімних історій, який я веду у соцмережах, – #ХерсонськіГолоси. Так переплітається телебачення та інтернет.

Коли ви останній раз відчували власну безпомічність або обурення у зв’язку з недостатньою реакцією суспільства на проблему зниклих людей?

Читайте також: «Інший Франко»: які таємниці нам відкриє масштабний байопік про видатного сина великого Каменяра

Я це відчуваю чи не щодня. Бо працюючи в новинах, читаю чергові заяви міжнародних організацій або повідомлення про зрив обмінів полоненими. Порушення законів і звичаїв війни – так називається ординська поведінка росіян. Ніхто не може на них вплинути, і саме це ворога ще більше зміцнює в безкарності.

На вашу думку, яку роль відіграє проєкт «ДНК. Свої» у формуванні громадянської позиції та підвищенні свідомості громадян?

Я дуже сподіваюсь, що чималу. Це дійсно гостросоціальний проєкт, який своїми історіями та непересічними героями показує наші проблеми й наші сильні сторони, хто свій, хто чужий, і чому єдність є рушійною силою змін у суспільстві.

На вашу думку, чому соціальні інституції досі не працюють в Україні?

Я б так не сказала, швидше, вони працюють недостатньо. Це складне комплексне питання, повʼязане з багатьма складовими. В усякому разі, все починається з політичної волі. Але ще є низька поінформованість – наприклад, у суспільстві мало відомо про те, що у нас масово розвивається реабілітаційна галузь, зокрема з психологічної допомоги колишнім полоненим, у фахівців є чимало напрацювань за 10 років війни. Але часто колишні полонені навіть не чули про це, а якісний психологічний супровід після полону просто необхідний.

Щоб ви як громадянка України хотіли б змінити в нашій державі?

Якщо замахнутися на велике – підвищити рівень освіти та критичного мислення народу, нарешті впровадити дієву правову реформу, яка б мінімізувала рівень корупції на всіх рівнях. Але навряд чи я до цього доживу – еволюція річ повільна, але мріяти ніхто не забороняє.

Яким був для вас останній рік? Яку подію вважаєте для себе головною?

Це був рік-намагання адаптуватися до життя у війні. Рік-тривога, і не лише через ракетні та шахедні атаки по столиці, а й власна, коли чоловік ішов на черговий «вихід» на передовій. Насправді найважче там і тим, хто два роки тримає країну своєю кровʼю та здоровʼям. А ще це був рік-ризик, я пішла на другу магістратуру, вчуся садотерапії, хочу створювати терапевтичні простори, адже ми вже стали країною ветеранів.

Якби ви могли змінити якусь річ зі свого минулого, щоб це було?

Можливо, пішла б в агрономи, по стопах діда. Та колись софіти й телебачення були для мене мрією без альтернатив, тож ця мрія – збулася.

Коли ви останній раз плакали? Чому?

Читайте також: Розтин покаже-3: зірковий каст і головні інтриги прем’єрного сезону детективу

Я дуже емпатична, навіть надто, тому довго згадувати не доводиться. Вчора в метро бачила, як хлопець на милицях і з однією ногою намагався стати на ескалатор. І як його підтримували перехожі та працівниці метро.

Яке у вас є місце сили? Де ви можете перезарядитися?

Моя дача і лісок поруч – це місце натхнення і поповнення сил. Квіти, пряна клумба, буяння зелені, запах хвої у лісі, це для мене дуже цінно. Дуже чекаю на весну, в нотатках складаю список справ і проєктів, купила годівницю для птахів та будинок для комах, щоб живності у нас було веселіше, тоді й рослини будуть вдячні.

Якби ви могли стати персонажем книги чи фільму, ким би стали?

Ого, довго думала, художню літературу останні два роки майже не читаю, якщо кіно, то це серіали, люблю детективні. З останніх фільмів була «Ілюзія безпеки» про те, як родина на відпочинку стикнулася з масштабною кібератакою, яка загрожує всьому людству. Маму зіграла моя улюблена Джулія Робертс, мені подобається, як вона проживає вік і зрілість, то хай буде мама Джулія.