Геннадій Попенко про зйомки в серіалі «Окуповані»: Було важко абстрагуватися від пережитого досвіду

Читайте також: "Люблю тебе ненавидіти" - вийшов український трейлер романтичної комедії

8 грудня о 18:30 на телеканалі 2+2 відбудеться прем’єра воєнної драми «Окуповані». Це історія про незламність і стійкість українців, які перебуваючи на тимчасово захоплених територіях, продовжують чинити опір.   

На створення серіалу авторів наштовхнули вражаючі історії спротиву українців. Зокрема, розповідь військовослужбовця, телеведучого та актора Геннадія Попенка, який у перші дні повномасштабної війни разом з родиною опинився в оточеному російською армією Іванкові, що на Київщині.

Геннадію, про що для вас серіал «Окуповані»?

Насамперед це історія про надію, яка повертається з приходом української армії. 

Автори розповіли, що ви зіграли одну з ключових ролей у стрічці. Хто ваш герой?   

Командир підрозділу з позивним «Скіф», який першим заходить у звільнене місто. Це дуже символічно для мене. Бо досі пам’ятаю крик «Наші!», що ми почули від сусідів 1-го квітня. Ти вибігаєш на вулицю, схопивши перше, що потрапляє до рук, – курточку чи домашній халат, і бачиш українського розвідника. На той момент для тебе це ледве не найцінніша людина у світі.

Велика честь і приємність отримати цю роль. Можливо, це ще один крок до звільнення від негативу й психологічного тиску, який все одно лишається в мені від окупації.

Що було найважчим у зйомках?

Повернутися в професію. Вторгнення, окупація, після цього робота у волонтерському штабі, служба в армії – була занадто тривала пауза у зйомках. «Окуповані» – один із перших проєктів, коли почали надходити пропозиції і з’явилася можливість на день відлучатися на зйомки. Ти пам’ятаєш, що і як робити, але організм опирається, ніби ти давно не був у залі й м’язи розслабилися.

Чому українським акторам було важко, коли тут знімалися переважно росіяни? Бо нам давали менші ролі і неможливо було здобути нормальну практику. Через те, хочеш не хочеш, рівень відрізнявся. Щоб зростати, актору треба постійно тренуватися і зніматися у великих проєктах, отримувати серйозні ролі.

Який момент на зйомках запам’ятався найбільше?

Сцена, коли українські військові заходять у місто. Пам’ятаю реакцію людей, що вперше після деокупації побачили наших розвідників. Це були найсильніші емоційні переживання в їхньому житті. В окупації ти перебуваєш під шаленим пресингом, це пружина, яка щодня закручується і тобі здається, що далі вже нема куди, що далі тільки злам. Під цим сильним тиском ти раптом бачиш людину, яка для тебе є символом звільнення, волі, цінностей – і тоді ця пружина розпрямляється, емоції виривають навсібіч. Це неможливо зіграти. Було важко абстрагуватися від пережитого досвіду.

Війна змінює людей. Ви сьогодні та півтора року тому – дві різні людини?

Не можу сказати, що я сильно змінився. Можливо, прийняття якихось серйозних рішень, втрат, ситуацій, на які не можу вплинути, відбувається простіше. Без зайвого емоційного борсання. 

Ви розповідали, що дружина важко сприйняла ваше рішення вступити до лав ЗСУ. Як зараз?

Нічого не змінилося. У всіх дружин військовослужбовців один і той самий стан. Це щоденні молитви, щоб йому було легше, щоб його не зачепило, щоб його не поставили на небезпечний напрямок. Можливо, військовослужбовцям навіть легше, адже вони самостійно прийняли це рішення. Якщо під час служби не озиратися на своє старе життя, то проживати це простіше. Певні сподівання обрізаються, ніби їх не існує, – це психологічний прийом, щоб спростити виконання поточних завдань. Розумію, наскільки важко жінкам, і дуже дякую всім дівчатам, які з розумінням ставляться до вибору чоловіків, ще й підтримують їх.

Усі ми розуміємо, якою ціною ЗСУ відвойовують кожен сантиметр нашої землі. Ви згодні з тим, що воювати доведеться усім?

Мені в цій фразі не подобається слово «доведеться», ніби людина не хотіла, а її змушують. Просто воювати МАЮТЬ усі. Якщо знаєш, за яку країну борешся, то навіть питання не виникає – доведеться чи ні, просто робиш це.

Ми маємо виклик, з яким не стикалася жодна країна у світі. Попри те, що наш ворог більший у всьому – в армійському, військовому, людському, територіальному, грошовому плані, ми не здалися, ми боремося. Але у бою проти такого гіганта потрібні абсолютно всі сили. Коли Давид стояв проти Ґоліафа, він розумів, що кожна його молекула важлива. Його ліва рука не сказала: «я не народжена для війни, я царська рука – що я тут роблю?» Ні, він зробив те, що увійшло в історію.

У нашому випадку якби воювали всі, було б набагато легше. В армії не обов’язково бути штурмовиком і зачищати окопи з москалями. У війську багато важливих професій, наприклад, іт-спеціалісти. Також у мене є колеги з ТБ, які тепер дуже круті технічні спеціалісти у військових підрозділах. Армії потрібні люди.

Як вас прийняли військові? У тому сенсі, що ви актор та телеведучий.

Коли ми роззнайомилися, один побратим сказав: «Я думав, що актор не може бути нормальною людиною, адже він постійно натягує на себе різні образи й ролі – у будь-кому разі з психікою має бути щось не те. Проте радий, що бачу адекватний приклад». (сміється) Певне упередження щодо акторів є. Але знаю неймовірних колег, які зараз демонструють дива хоробрості, мужності у підрозділах, куди люди готуються все життя, а потрапляють не всі.

Повертаючись до попереднього запитання, ми всі маємо воювати, а для цього – навчатися. Зараз, поки тебе не призвали, почни вчитися, читати сучасні книги з військової справи – тактики бою, тактичної медицини, орієнтування у просторі тощо. Це дуже допоможе, коли настане твій час.   

Зараз в Україні знімають багато фільмів, зокрема і на фронті. Як військові ставляться до того, що в зону бойових дій може приїхати знімальна група?

Скільки військових, стільки думок. Хтось вважає, що це недоречно, і ставиться з певним скепсисом. Є ті, хто, навпаки, долучається до процесу, потрапляє в кадр. Моя думка, якщо є офіційний дозвіл, то треба знімати. Бо це означає, що знімальна група пройшла багато кіл погоджень і довела, що цей продукт потрібен.

Які фільми, проєкти сьогодні варто знімати?

Треба знімати хроніку – в документальному чи ігровому форматі. Сценаристи мають працювати як літописці. Певною мірою їм пощастило, бо вони можуть побачити на власні очі, почути, поговорити з безпосередніми свідками й співтворцями історії.

У нас мало юнацько-пригодницьких фільмів. А вони мають бути, причому щирими і правдивими. Адже зараз молодь – це не ті ідеалісти, захопливі хлопці й дівчата з палаючими поглядами, як раніше. Це люди від землі, їх важко ошукати патетикою, ідеологією. Їм потрібно знімати якісне кіно. Але будь-який історичний або пригодницький екшн – це дорогий сегмент.

За вашими відчуттями, скільки ще буде тривати війна?

Не знаю, наскільки я маю право видавати свої версії. Звернуся до історії і скажу, що війна ведеться з 12 століття, коли москалі вперше спалили Київ. Відтоді ми постійно воювали. Усі ці історії про «братські народи» – це москальська пропаганда. Братських народів немає. Є ворог, з яким ми воюємо 800 років. Війна буде завжди, москалі не припинять нападати.

Що ви скажете про українських зірок, які зараз в рф і мовчать про війну в Україні?

Кожен сам обирає, ким бути – гівном чи людиною. Ці обрали перше, тож навіщо про них говорити.

Що думаєте про тих російських акторів, які приїжджали до нас в Україну на зйомки, говорили, як їм тут добре і які у нас хороші люди, а після початку великої війни сказали, що їх тут утискали? І що тут – у нас в Україні – багато нацистів, націоналістів і неонацистів. Зокрема так говорив Антон Батирєв.

Я про них взагалі не думав і не думаю. З усіма москальськими акторами, з якими перетинався на майданчику, я не дружив. Бо щоразу, лишаючись в одному просторі, не знав, як з ними поводитись, щонайменше з 2013 року. Адже ця людина – представник ворога. Що ти будеш у нього питати? За кого він голосував? Що він робив, щоб зупинити анексію Криму, чи перші ДРГ, які зайшли на територію Донецька? Ні, все зрозуміло: цим людям по цимбалах, їм головне, щоб платили і неважливо де.

Навіть сидячи в Америці, вони нічого поганого не скажуть про росію. Той самий Бродський, людина, яку в Радянському Союзі за «тунеядство» відправляли на примусові роботи і сподівалися, що він там помре. Він вижив, перебрався з срср, став дисидентом, Нобелівським лауреатом. І сидячи в Штатах, викладаючи в Массачусетському університеті, він пише гівняний вірш до українців, що ніби «хохли кинули благодєтєля-росіюшку і вийшли зі складу срср». З того радянського союзу, з якого він сам тікав, щоб отримати волю!

Будь-який москаль – імперець, вони у цьому виросли і звикли. Їх не змінити. У мене немає жодної поваги до цих людей.

У вас залишилися друзі-актори з рф?   

Я ні з ким не знайомився аж надто близько, тому друзів там нема. В одному з проєктів був хлопчик Соколовський, з яким ми перетиналися частіше, ніж з іншими акторами. Ми спілкувалися. Коли з родиною вийшли з окупації, він написав: «Боже, ми ж так хвилювалися! Як ви, чи живі-здорові? Це така біда!» Яка біда?! Скажи конкретніше. Я зайшов у його соцмережі – жодного допису про Україну, тільки вечірки, презентації, поїздки за кордон. Він знімається в Штатах і все одно мовчить, тобто він підтримує все те, що відбувається в Україні, людиноненависницьку політику росії. Я йому поставив багато запитань: як ти ставишся до війни? Чому мовчиш, якщо співпереживаєш? Але у відповідь – тиша. Така сама тиша, як усередині цих порожніх людей.

Війна стала поштовхом для розвитку україномовного контенту. З’явилися нові цікаві ютуб-шоу, музиканти, кінопродукт знімається виключно українською. На вашу думку, як нам не допустити помилок після 2014 року, щоб в Україну ніколи не повернулися російські проєкти та актори?

Мені здається, навколо досі багато українців, які споживають москальський контент, музику, серіали. Москалі тебе вбивають, а ти не розумієш, що культура – це те саме, що кулі.

Після того, як почуєш кацапську на війні чи в окупації, тобі дивно повертатися до цієї мови в житті. Звісно, є люди, яким важко переходити, я це розумію. Ніхто не змушує відразу розмовляти ідеальною українською. Це тривалий процес, будуть помилки, але тебе підтримають. Я також був російськомовним, проте за кілька років до першого москальського вторгнення перейшов. Бо мова – це національна ідентичність.