Дмитро Вівчарюк: скільки буду жити, стільки будуть цькувати весь керівний склад оперети

Український актор Дмитро Вівчарюк, відомий за ролями у фільмі «Довбуш», серіалами «Встигнути до 30» та «Козаки. Абсолютно брехлива історія» сьогодні більшість часу приділяє волонтерству. Та поміж цим реалізовує творчі плани та приділяє увагу своїм рідним, з якими бачиться раз на кілька місяців. Як йому вдається підтримувати романтику з дружиною на відстані? Над яким масштабним проєктом сьогодні працює Дмитро? Та чому різкими висловлюваннями критикує очільника столичної оперети? Про це ексклюзивно артист поділився з нами у відвертій розмові. 

Як ви змінилися за останні три роки? Яка переоцінка та трансформації відбулись? 

Посивів. Певно помудрішав. Ще більш почав розчаровуватись в людях. Менше, але чіткіше почав закохуватись в людей. Звичайно, відсутність сім'ї грає в цих змінах величезну роль. Адже до цього я був батьком прекрасних двох дітей, чоловіком прекрасної дружини, який мав шикарну кар'єру: знімався в кіно та брав участь у багатьох виставах. Та загалом трансформації почались з 2013 року, з часів Майдану. З 2014-го по 2016-й мій батько воював, а потім зосередився на допомозі мені у волонтерстві. І ось саме тоді стали більш відчутними трансформації в усьому: від фізичного, ментального до психологічно-морального, фінансового становища.

Чим для вас стало волонтерство? 

Волонтерство стало для мене повсякденним життям, це те, без чого ти не можеш дихати, такий певний адреналін. Ти прокидаєшся і одразу думаєш: «Як це? Сьогодні нічого не відправити, не передати, ні про що не домовитись?» Зараз вже не такі обороти, як були на початку, коли були величезні вкладання коштів та активна допомога людей. Своє я все віддав ще на початку і фізично дуже виснажився, підхопивши язву. Вона у мене відкрилася на другий місяць війни. Було відверто важко. Проте бажання допомогти іншим стало одним із сенсів життя. Я люблю віддавати. Це було у мене ще до війни. Я кайфую, коли віддаю щось. А війна просто всі ці речі загострила і глобалізувала.

Ваш друг актор, театральний митець Євген Олійник, підтверджував, що на волонтерство ви віддавали все. Бажання допомагати виникло одразу 24 лютого? 

Бажання допомагати виникло ще з Майданів, з Революції Гідності. Я й до цього допомагав людям, ніколи не був жадібним на гроші. Гроші – це просто ресурс, який може подарувати людям життя, яке ти ні за які гроші не купиш, і здоров'я. Ну так, я в моменті віддав все, все і навіть більше, заліз у кредити. Потім потихеньку – десь на другий рік – почалися зйомки, реклами, я почав потихеньку все закривати, тому що в мене ж є двоє діток і жінка, вони нині за кордоном. Дякуючи підтримці родичів, родина не мала потреб. Мій батько зі мною волонтерить, двоє братів із перших днів у ДФТГ, зараз вони теж допомагають без зупину. Женя Олійник так само на початку дуже мене підтримував. Якось він дізнався, що я все віддав на допомогу, і подзвонив, каже: «Братику, номер картки скинь мені. Чим допомогти, куди і що необхідно?» Він дуже багато робить добра і зараз зі своїм театром «1984» багато чого роблять. Насправді, дуже круто, що вони можуть такими об'ємами допомагати різним підрозділам і підтримувати, і мотивувати. Це супер. Женчик-красавчик. Він під час повномасштабної війни припинив акторську діяльність, створив власний театр та кіношколу, в якій я деколи проводжу акторські майстер-класи. 

Чим доводилось жертвувати заради інших? 

Усім. Найголовніше – це часом і здоров'ям. Та коли люди віддають за тебе своє життя, то значення твого часу і здоров'я зменшується в процентному відношенні до того, що вони віддають. Але найбільше – тим, що я не разом зі своєю сім’єю. Та якщо я хочу щось змінити в цій країні, хочу, щоб зникли ті люди, які знищують нашу культуру, націю, то мушу робити хоча б такі кроки і справи. Якщо кожен буде так робити, то крапля до краплі – і у нас буде величезний-величезний океанчик.

Ви допомагаєте не тільки матеріально, але й морально. І стали прикладом для батьків з особливими дітками. Чому вирішили публічно говорити на тему особливих діток?  

Захарчик, синулька наш з Олічкою, має розлади аутистичного спектру. Ми дуже багато пройшли через те, про що, на жаль, у суспільстві не говорять. Ця тема взагалі зараз не дуже розповсюджена. І коли я в поїздках побачив таких діток у маленьких містах і соціально незабезпечених родинах, то для мене стало поштовхом говорити про це та змінювати ставлення до дітей з особливими соціальними та освітніми потребами. Їхні рідні думають, що вони хворі, що вони якісь не такі. Кажуть їм: «Сиди в кімнаті і не лякай інших». Насправді це говорить про неосвіченість батьків в тому, що їхня дитина особлива і треба приділяти їй трошки більше уваги, трошки більше ресурсів для її розвитку. З таких дітей виростають генії, їх в світі дуже багато. Суспільство має підлаштуватись під них і бути в одному часовому існуванні. Вони просто роблять не так, як прийнято в суспільстві. Їхні норми трошки інші, їхні бачення трошки інші. Це діти з гіперемоціями, підвищеною чутливістю та оцінками звичайних для нас, здавалося б, речей або ситуацій.

Мій син зараз у Німеччині, там теж дуже круті викладачі. До цього 2 роки дружина працювала у школі нашого сина індивідуальним помічником вчителя. А зараз Захар в іншій школі, з новим тьютором, вона з ним завжди проводить час: і на уроках, і на групі продовженого дня. Її звати Лаура, вона із сином налаштувала свій зв'язок і навіть почала вивчати українську мову онлайн.

Які заняття наразі проводите з синочком? Можливо в нього є нові захоплення? 

Захарчик дуже сильно любить малювати маленькі малюночки, різних тваринок, міньйонів, короля Лева. Любить перемальовувати героїв мультиків і тваринок. На невеличкому аркуші зошита може намалювати 10–15 маленьких малюнків, портретиків. Я думаю, що він у нас дуже красивий з Олькою. Це я так, без перебільшень кажу. Можливо, колись так станеться, це одна із моїх мрій на майбутнє, що ми для таких діток організуємо щось на кшталт модельного агентства. Щоб дати їм можливість реалізувати себе в творчих професіях. І частково допомогти почувати себе потрібними в цьому непростому світі.

Ви довгий час із коханою та дітьми були на відстані. Що допомогло підтримувати зв'язок?

Розмови та поцілунки. Коли я декілька разів виїжджав за допомогою, зустрічався з ними. Також виїжджав із виставами, і теж була можливість на трошки побачитися з ними. Звичайно, я сумую. Але відчувати, що вони поруч, допомагають взаємно відправлені фотографії, відео, кружечки – це дає відчуття присутності в їхньому житті. Також намагаюся робити для коханої всілякі романтичні речі. Неважко ж подзвонити, замовити жінці квіти десь там за кордоном. Кур'єр привіз – їй вже приємно, от тобі й увага. Прекрасне – в дрібницях. 

Як часто вдається бачитись? 

Раз в три-чотири місяці намагаємося бачитись. Скоро, до речі, вони мають приїхати в Україну на пару тижнів. І це буде вперше за три роки війни.

Чому для вас надважливо бути в Україні наразі? 

Як і 24 лютого 2022 року, сьогодні розумію, що якщо я, Дмитро Анатолійович Вівчарюк, хочу, щоб в моїй країні була культура мого народу, щоб в цій країні, яку я люблю, в якій я виріс, де земля, яка мене надихає, повітря, яким я дихаю, ліси, яким я дивуюсь, моря, в яких я купаюсь, зірки, якими я захоплююсь, жили мої діти – я мушу працювати та робити все можливе, щоб моя країна залишилася такою, якою я її люблю.

Чому вирішили відродити студентську виставу «Матінка Кураж»? Які відгуки отримуєте? 

«Матінка Кураж» – моя дипломна вистава в університеті. Це надкрута вистава, драма по Бертольду Брехту, її поставив Олексій Скляренко. Він наразі служить, займався евакуацією наших воїнів, саме його ідея відновити виставу, тому що це дуже актуально. Століття проходять, а нічого не змінюється. Зараз важливо це показувати, щоб не замилювалися очі, щоб не змирилися з війною – буцімто все воно там на фронті одне, тут інше… Щоб не було, як 2014 року. Зараз актуальний як ніколи час нарешті поставити крапку на усіх тих перипетіях, які відбувалися між росією і Україною. Ця вистава якраз про людські цінності. Що не гроші важливі! Що нічого важливішого за життя людське немає. Відгуки неймовірно круті. Можливо, з Євгеном Олійником ми візьмемось разом за її розвиток. Спочатку повозимо її по Україні, а оскільки там немає тексту і не прив'язано до ліпсінгу, то можна поїздити і по Європі і показати цю виставу. Тим паче, що це Брехт, це величезна школа, за якою працюють багато театрів. Тому мені здається її мають побачити всі. І я думаю, що вони це побачать.

Які цілі та плани перед собою ставите в театральній сфері? 

В театральній сфері, ви знаєте, мені немає на що жалітися. В свої 35 років я відіграв вже все можливе: і класику, і сучасні вистави – від Буратіно до Моцарта. Радий, що є можливість їздити з антрепризами на гастролі. Я дуже хочу поїздити ще по театрам світу. Дуже хочу на Бродвей, на якийсь мюзикл, дуже хочу в «Ла Скала» в оперу, в Роял-театр Британії, Гранд-Оперу. Я дуже хочу подивитися вистави та надихнутися, розвиватися. Завжди можна рости, розвиватися, знаходити собі якусь мету і просто її досягати.

У попередніх інтерв'ю ви розповідали про Богдана Струтинського, як він кинув колектив 2022 року, а пізніше повернувся й отримав медаль… Чи є якісь зрушення в цій справі? Чи, можливо, говорили/зустрічались із Богданом? 

По-перше, я не хочу з ним говорити й зустрічатися. Якби людина мала совість і трошки яєць, вона б особисто хоч раз вийшла до колективу і сказала: «Отак от сталося, тому що…». Мені просто важливо дізнатися причину. Якби він це зробив, я б досі працював в Театрі оперети. Я б все зрозумів, навіть коли б він сказав, що я злякався, і визнав свою провину. Коли людина нічого не робила... А ще – мало того, що кинув театральний колектив… Він студентів кинув. Мені його студенти писали про те, що він кинув усіх, знаючи про те, що в них там вчиться дівчинка, батьки якої в Енергодарі Запорізької області. Струтинський просто зник, приїхав через чотири місяці та отримав медальку, підписану Залужним за допомогу Збройним Силам і активну волонтерську діяльність, і мене просто тоді, вибачте на слові, роздовбало. Я не можу морально дозволити собі працювати з людиною, яка кинула колектив у важкі часи, яка до цього цькувала всіх за українську мову. Театр – місце, де має нестися культура. Це щось більше, ніж гроші. Має розповідатись якась мораль людська, по яким доріжкам люди мають якимось чином існувати, жити. Це такі світлі маяки мають бути. А по суті говоримо одне, робимо зовсім інше. Мене більше не він стурбував, мене більше стурбувала байдужість моїх колег, які просто змовчали, кажучи мені: «Дімка, в мене сім'я, робота, я не конкурентоспроможний».  

Слухайте, в пеклі найжорстокіші місця відведені для тих, хто був байдужим. Тому що можна зрозуміти ворога – він виконує якусь свою функцію… Можна зрозуміти того, хто підтримує тебе. А ті, хто хочуть сісти дупкою на два стільці, – це неправильно і це ніколи нікого не привело до якихось величезних досягнень. 

Кожен може внести вклад у зміни, повірте. Кожен може, просто не кожен хоче. Тому що боїться. Страх керує людьми. А Струтинський якраз отакий маніпулятор страхом. Але мені пофіг – скільки буду жити, стільки буду цькувати весь керівний склад і керівника в обличчі Богдана Дмитровича Струтинського, тому що це зрадник. Такі люди не мають права керувати взагалі, займати якісь керівні посади.