Олена Курта: Війна навчила нас всіх цінувати кожну мить

Читайте також: Антоніна Хижняк: Завдання було тільки одне – вижити

Відома українська акторка Олена Курта з’явиться у новій чотирисерійній воєнній драмі «Я – Надія», показ якої відбудеться вже 24 лютого о 19:30 на каналі «2+2». Це історія про медиків екстреної служби, які на початку повномасштабної війни рятували цивільних і військових у прифронтовому Харкові. 

Afisha.bigmir.net розпитала акторку про зйомки на реальній станції швидкої допомоги, перші тижні війни, власні методи подолання стресу та момент, коли Олена відчувала себе по-справжньому щасливою.

Олено, пам’ятаєте, як вас затвердили на роль? Якою була ваша реакція, коли прочитали сценарій? 

Мені дуже подобалося, як проходив кастинг. Усі розмови з режисером і творчою групою відбувалися дуже щемливо. Всі пам’ятали, що ми розповідаємо не просто художню вигадку, а історію про кожного з нас, про кожного українця з минулого лютого, який буде дивитися серіал. Ми хотіли, щоб ця історія була максимально чесною, тим паче, що вона натхненна реальною історією фельдшерки з Харкова. Грати – не було жодної потреби, ми були зіткані з усіх відчуттів.

Про що для вас цей серіал?

Насамперед, це спосіб нагадати одне одному, що ми разом. Що початок війни був для нас спільним – ми були сповнені віри, хоч і боялися, були часом розгублені, навіть коли діяли. А діяли ми часто інтуїтивно, спонтанно, рішуче. 

Для мене це історія не стільки про станцію швидкої допомоги у Харкові, скільки про кожну людину в Україні, чим би вона не займалася, – була у школі, укритті багатоповерхівки чи в офісі, або в заторі на виїзд. У лютому скрізь війна відчувалася однаково. Кожен брав на себе певну частину відповідальності: хтось стояв по три години в аптеку, тому що всім в укритті потрібні були ліки, хтось чергував, хтось проводив розвідку на вулиці, хтось готував їжу для тероборонців. Ця історія могла відбуватися будь-де, і герої серіалу – це портрети нас усіх. Але якщо ми говоримо у контексті швидкої допомоги, то це драма про героїчних людей, які й досі разом з ДСНС, службами порятунку, нашими військовими кладуть своє життя у служінні іншим. «Я – Надія» – шана цим героям.

Хто ваша героїня? 

Я граю керівницю станції швидкої. Коли вперше прочитала сценарій, вона здалася мені дещо антагоністичною. Але заглиблюючись у персонажа, я зрозуміла, що це жінка, яка несе відповідальність за весь колектив, яка намагається подолати виклик, з яким зіштовхнулася під час війни. Вона сильна, але всередині неї – чутлива жінка, поруч з якою немає нікого, окрім її команди. У серіалі ми не бачимо, що відбувається в неї всередині, але, думаю, вона переживає те саме, що й усі керівники швидкої допомоги, які у перші дні війни розшукували медикаменти, турнікети, мотивували людей залишатися, допомагати. Вони так само боялися, долали страх, не розуміли, що робити в певних випадках, і ухвалювали дуже сміливі, творчі рішення. Моя героїня надцікава, і я мала за честь її втілювати. Бути керівницею швидкої непросто. Я знаю, про що кажу, бо в моїй сім’ї є лікарі. Моя рідна сестра багато років працювала на швидкій. Батько 11 років присвятив медицині, хрещений, хрещена, близькі друзі – в моєму оточенні багато лікарів. Бути лікарем – це присвятити своє життя служінню. Я брала цю стійкість і опору, яка є в моїй героїні, з прикладу найдостойніших людей навколо мене.   

Війна накладає обмеження на знімальний процес, зокрема на вибір локацій. Де знімали серіал?

Зйомки епізодів за моєї участі відбувалися у Києві на справжній станції швидкої допомоги. Це було дуже атмосферно. На момент зйомок робота станції не призупинялася, тому ми бачили, скільки викликів було за день, як бригада збирається до пацієнта й інколи навіть не встигає відпочити між виїздами. Мене вразили постійно усміхнені диспетчери, які спокійно приймають виклик і з усмішкою в гучномовець кажуть: «П’ята бригада – на виїзд, шостій – підготуватися»… Якщо з боку подивитися на роботу швидкої, то це наче вулик. Одна бригада приїхала, інша виїхала, хтось побіг мити машину, водій підкачує колесо, фельдшери набирають медикаменти. Це вулик бджіл, які невпинно рятують людей.

До зйомок консультувалися з рідними-медиками? 

Ні, мого досвіду повноцінного спілкування з лікарями було достатньо. Вже під час зйомок ми з багатьох питань радилися з реальним керівником станції – приміром, що роблять медики, коли оголошують повітряну тривогу або коли йде обстріл. Я безмежно вдячна йому за дуже кваліфіковані консультації. Інколи він навіть був з нами на знімальному майданчику, давав слушні підказки – це дуже допомагало. Бо абсолютно у всіх екстрених служб є свої протоколи дій на випадок надзвичайних ситуацій, і це не завжди ті інструкції, якими послуговуються цивільні.

Ви родом з Ужгорода, але вже давно мешкаєте у Києві. На початку повномасштабного вторгнення ви були в столиці чи евакуювалися до батьків? Якими були останні дні лютого?

З початку повномасштабного вторгнення я була в Києві. У перші дні поруч зі мною була неймовірна кількість неймовірних людей. В одному величезному укритті ми розгорнули госпіталь, опікувалися одне одним, будували фортифікаційні споруди, годували захисників, які боронили периметр будинку. Це був час згуртування. Ми робили коктейлі Молотова, багато сміялися, організовували дитячі майданчики, хоча бачити, як діти катаються на самокатах посеред укриття, було дуже боляче... Це був цікавий час, коли кожен мав свою зону відповідальності і отримував від цього шалену кількість енергії назад.

Власне, слово «евакуація» для мене не дуже актуальне, бо в мене не було жодного бажання евакуйовуватися. У березні разом з іншими людьми, яким потрібен був супровід, я на декілька тижнів виїхала на захід України. Для мене це був привід побачити батьків, які страшенно хвилювалися, трохи перевести дух і повернутися до Києва. Жодного бажання виїжджати у мене немає й дотепер. Це моє місце сили. Місце, яке мене надихає і насправді є джерелом енергії, світла і життя.

Через скасовані зйомки, виступи та прем’єри для багатьох акторів професійне життя зараз на паузі. Як війна вплинула на вашу роботу?

Безперечно кіно стало менше. Але я вдячна долі, бо протягом цього року у мене була можливість реалізовуватися в професії. У квітні ми з режисером Славою Туряницею зняли короткий метр, який зараз подорожує фестивалями і був показаний на Київському міжнародному фестивалі короткого метру. До речі, це також картина, де фігурує Харків, вона називається «Харків мюзік фест відбувся». У серпні в мене були зйомки в польсько-українському фільмі. Крім того, була можливість займатися в театрі. Театр, на щастя, продовжує проводити тренінги. З серпня по кінець листопада ми спільно з моєю подругою Ориною Петровою робили онлайн-табір для акторів. Було декілька зйомок англійською мовою для іноземних проєктів. Тому я не можу сказати, що моє професійне життя завмерло. Я щаслива і безмежно вдячна за це долі. І вірю в те, що кіновиробництво почне потроху повертатися, бо є про що знімати і ми маємо величезну кількість талановитих людей, які скучили за цією роботою.

Окрім юридичної та акторської освіти, ви також навчалися на психолога. Чи допомагають отримані знання зараз, зважаючи на щоденний стрес?

Читайте також: Акторка «Я – Надія» Вероніка Дюпіна: Тоді ми ще не знали: якщо прилетить поряд, не буде квартири взагалі

Безперечно, мати ще й психологічну освіту сьогодні – це супербонус. Я, як психолог, маю можливість бути долученою до проєктів, де допомагаю іншим людям долати наслідки постійного стресу, в якому ми перебуваємо.

Що стосується мене особисто, моя стресостійкість – результат багаторічної роботи над собою. Перебуваючи у Києві, я, як і всі, чую вибухи, можу гостро реагувати на гучні звуки, інколи вночі прокидаюся від того, що сусіди голосно гупають дверима або чую дивний свист, який повертає мене у червень. Тоді дві ракети прилетіли у сусідній двір – це було досить страшно. В цілому моя психіка реагує чудово, я їй дуже вдячна, що вона зі мною заодно. Пам’ятаймо, що будь-яка реакція на ненормальні обставини є нормальною.

Як заспокоюєте себе під час тривог і обстрілів?

Мої засоби регулювання тривоги прості. Формула стресостійкості теж дуже проста: корисні думки + ефективні дії + цінності + соціальні зв’язки. Практикую стабілізаційне дихання, п’ю багато рідини, заземляюся – тут і зараз. Якщо тривога довготривала, записую близьким мені людям голосові повідомлення з віршами Жадана. Для мене поезія Жадана – це найкращий спосіб подолання будь-якої тривоги. Стресостійкість – це звичка, для мене це достатня кількість відпочинку, рутинні класні звички, які щодня надихають мене і дають настрій. Я люблю свіже повітря – щоденно прогулююся. Фізичні навантаження в задоволення, читання, навчання. При цьому творчий процес не зупиняється ні на секунду, навіть якщо це просто думки чи ідеї, які я записую в зошит.

Під час повітряної тривоги, якщо я в Києві, йду в укриття. Сьогодні для мене це шафа – єдине місце в квартирі, де є дві стіни. Це мій бункер, в якому я п’ю чай, читаю вірші, спілкуюся з близькими мені людьми. А інколи просто гортаю новини, роблю донати, відправляю підтримку ЗСУ або сплю. До речі, це теж нещодавно здобута навичка. Під час тривоги я встаю з ліжка, йду в своє домашнє укриття і засинаю, бо впевнена, що все буде добре.

Одне з ваших захоплень – аргентинське танго. Кажуть, танці - це мистецтво, яке виражає почуття через рух. Про які емоції та почуття ви сьогодні танцюєте?

Танго поки на паузі, але танці вдома ніхто не відміняв. Я танцюю про вдячність, про життя, любов, інколи про біль. Часом танцюю в честь тих, хто вже ніколи не зможе танцювати. Інколи в знак шани тим, хто боронить країну. Танцюю з вірою в кожного, в себе і в те, що ми залишимося на правильній світлій стороні. Але найчастіше мій щоденний танець про вдячність бути живою сьогодні. 

Чи відчували ви себе щасливою за цей рік? Що це були за моменти?

Не було жодного дня протягом цього року, коли б я не відчувала себе вдячною і щасливою. Це відчуття народжене за останні 5–6 років. Коли ти можеш знайти чому радіти навіть посеред хаосу, коли все руйнується і ти знаходишся у стані невизначеності. Сьогодні я дякую ЗСУ, моїм друзям, українцям, Всесвіту, Богу, батькам за те, що щодня є привід бути щасливою.

Я пам’ятаю, як на Різдво встигла за 5 хвилин до закриття крамниці забігти і накупити багато гірлянд на батарейках. Приїхала додому, розвісила їх у кімнаті – і раптом стало так багато світла. Я сіла серед хати, подивилася навколо і відчувала себе дуже щасливою, маленькою дівчиною у чарівному світі. У світі, де ти радієш, коли повертаються з полону найкращі воїни, де отримуєш смс-ку «живий», де радієш новонародженим дітям, де ти щасливий жити в один з час з мільйонами неймовірних людей.

Насправді приводів для щастя дуже багато – я здорова, жива, маю можливість підтримувати, піклуватися, любити, вчитися, бути корисною.  Війна навчила нас всіх ще більше цінувати кожну мить. І зробила важливим абсолютно все.