Акторка «Я – Надія» Вероніка Дюпіна: Тоді ми ще не знали: якщо прилетить поряд, не буде квартири взагалі

Читайте також: Актор Юрій Дяк: Я казав своїй дружині: «Ми з тобою навіть нормально не жили»

Телеканал «2+2» оголосив велику прем’єру – 24 лютого о 19:30 вийде новий серіал «Я – Надія», який знімали під час війни. Це чотирисерійна воєнна драма про молоду фельдшерку Надію, яка на початку повномасштабного вторгнення перебувала в оточеному російськими військами Харкові й рятувала цивільних і військових, які потребували екстреної медичної допомоги.  

Надію в серіалі зіграла акторка Вероніка Дюпіна, для якої це перша головна роль в кіно. Що під час зйомок давалося їй найважче, чому плакала на майданчику, як місяць жила в гримерці театру та хто став її найбільшою підтримкою – акторка розповіла в інтерв’ю для Afisha.bigmir.net.

Вероніко, пам’ятаєте, як отримали пропозицію на головну роль? Де ви були у цей момент?

Я була у перехідному стані – мала закінчити проєкт у якості другої режисерки і активно почати займатися імпровізацією. Були насичені дні – вдень зміна, ввечері виступ, знову зміна, постійні репетиції – і так по колу. Під час цієї біганини мені надійшла пропозиція записати самопроби. Хоча часу на запис майже не було, вийшло непогано. Але я ні на що не розраховувала – відправила і відпустила ситуацію, бо далі були виступи. Пізніше мене запросили на парні проби, а потім затвердили. Сказати, що я була приголомшена, – це нічого не сказати! Мені здавалося, що це казка. Це моя перша головна роль. І отримала я її тоді, коли вирішила повністю віддатися акторству та покинути роботу режисера. Вкотре переконуюсь, що треба довіряти собі. Навіть якщо дорослі, досвідчені люди, знайомі, навіть твій мозок кажуть, що так не можна, бо є тисяча причин на це, треба слухати себе і йти за внутрішнім покликом – тоді все вийде.  

Зйомки під час війни – стрес для усієї знімальної групи. Не тільки через психологічний тиск, але й через постійні обмеження – тривоги, відсутність електрики, недоступність багатьох локацій. Що давалося вам найважче? 

Не вигорати і знаходити у собі сили. Через те, що це головна роль, на майданчику я була щодня, майже в кожній сцені. Протягом місяця я приїжджала додому тільки щоб поспати. На більше часу не вистачало. Плюс було доволі велике фізичне навантаження: у кадрі ми з Тонею Хижняк часто носили на ношах людей, з іншими акторами знімали в холодних підвалах і на вулиці в мороз, вчили купу тексту. Останнє – не проблема, але раніше з цим я не зіштовхувалась.

Найважча, і водночас найулюбленіша сцена, коли ми знімали, як Надія оперує командира окупантів. Прямо на майданчику мені треба було вивчити велику кількість медичних маніпуляцій. Звісно, що усі процеси пояснювали реальні фельдшери, але за сценарієм це мала бути операція з підручних матеріалів – потрібно було простерилізувати запальничкою ніж, а потім витягати ним кулю. Це ускладнювало завдання.   

Які навички довелося опанувати заради ролі? Що робили на майданчику вперше?

Загалом все, що стосувалося медичних маніпуляцій, – оглядати пацієнтів, робити уколи, картограми, ставити крапельниці, знаходити кулі, робити перев’язки, ставити тонометр – я і цього не вміла.

Плакати три дні поспіль – це теж було вперше. Цікавий досвід. На початку зйомок були достатньо емоційні сцени, коли Надя вирішує залишитися у Харкові, вперше чує звуки війни і зривається. Я кожен день шукала нові акторські інструменти, як ще я можу заплакати. Я перебрала усі дитячі травми, пригадала усіх своїх колишніх, познаходила усі больові точки. А потім зрозуміла: ага, на терапію вже можна не ходити, я вже все виплакала, дякую (сміється). Але сцени зі сльозами не закінчувались. Налаштовувати себе психологічно не завжди виходило, особливо коли потрібно було робити це декілька сцен поспіль. Тож я зверталась до тілесних прийомів – це через дихання, тіло.

На яких локаціях знімали?

В Ірпені ми знімали в розбомбленому будинку, в згорілій квартирі. Коли я прийшла туди, то була сконцентрована на ролі та сцені, мені й на думку не спало, що навколо не декорації. Але коли прозвучала команда «Стоп!» – мене охопив шок… В квартирі все згоріло, але досі були елементи життя – шафа, в якій висять речі, банки із соліннями на кухні…   

Далі ми знімали у дворі, де стояло шість величезних багатоповерхівок, і всі вони були порожні. Скільки там було людей, родин до приходу окупантів?.. Це жахливо. 

Ви родом з Маріуполя, який росіяни майже зрівняли з землею… Яким для вас було місто до війни? 

Після 2014 року, коли місто вистояло, Маріуполь почав дуже швидко розвиватися – відкривалися нові заклади, будувалися парки, набережна, багато ресурсів вкладалося в сферу мистецтва, почали організовувати масштабні фестивалі.

Найтепліший спогад про місто – перший рік, коли проводили музичний фестиваль MRPL City Festival. До мене приїхав друг, і ми відривалися на повну. Наметове містечко, вечірки, компанії, чотири сцени з популярними гуртами – «П’ятниця», The Hardkiss – я вперше чула їх наживо. Краса була у тому, що все це відбувалося на пляжі: поруч грає твоя улюблена музика, а ти сидиш на березі моря і дивишся на захід сонця. І все це тут – вдома! Тоді Маріуполь відкрився для мене по-іншому. Цей фестиваль був однією з тих подій, що запрошував людей у місто, знайомив їх з ним – подивіться, у нас класно! В той момент Маріуполь був схожим мені на Київ.

Коли востаннє були у місті? 

За місяць до війни. У мами день народження 24 січня, і я щороку приїжджаю в ці дні до батьків у гості.

Тоді у вас були думки про те, що скоро розпочнеться війна?

Ні, взагалі про це не думала. Я жила у вакуумі, займалась своїм життям – у мене була висока зайнятість, я працювала другою режисеркою, дуже активно намагалась повернутися в акторську професію – знімалась в кількох серіалах. Паралельно з роботою грала в імпровізації.

У ніч з 22 на 23 лютого у мене була остання зміна в серіалі. Я поверталась додому щасливою – нарешті я в професії, у мене є кохана людина. Здавалось, я наближаюся до того життя, про яке завжди мріяла. Я приїхала додому відсипатися після нічної зміни. Прокинулась ввечері 23-го і збиралася до хлопця. Взяла з собою найнеобхідніші речі – щось з косметики, змінну білизну, книгу та ноутбук. Як виявилося пізніше, це була моя тривожна валізка, з якою я вже за добу їхала на Захід України. 24 лютого мене розбудив хлопець словами: почалась війна.

Смішно згадувати, але в той момент я переживала за те, що не зачинила вікно в своїй квартирі. Думала, якщо поруч прилетить ракета – може щось пошкодитись. Тоді ми ще не знали: якщо прилетить поруч, то не буде квартири взагалі.

Де довелося мешкати під час евакуації?

Ми одразу поїхали в Івано-Франківськ. Нам дуже пощастило, бо нас прийняли місцеві актори. Ми з хлопцем та друзями десь місяць жили в гримерці Івано-Франківського театру. Звісно, це було не дуже зручно, але хто про це тоді думав. Велика подяка директору та акторській групі театру за те, що дали нам притулок. У свою чергу, ми намагалися їм допомагати: дівчата створили дитячий простір, де дітки-переселенці могли гратися. Дехто став волонтерити, хлопці координували старших людей, родин з дітками, як виїхати з Києва або за кордон, як передати ліки, як знайти амуніцію. А ми з хлопцем створили, так би мовити, медіадепартамент, де популяризували діяльність театру. І навіть побічно співпрацювали з Офісом президента, монтуючи відео на їхнє замовлення.

Повернувшись до Києва, я взялась за роботу, бо в евакуації не працювала кілька місяців, і фінанси вже закінчувались. Хотілося не лише базово забезпечити себе, але й донатити.  

Чи повернулися ви до імпровізації?

Так, я дуже вдячна хлопцям, що вони дочекалися мене. Влітку я поїхала до Польщі по роботі, а повернувшись до Києва, ми почали репетирувати. Виступаємо з вересня, тож у нас невеликий шлях – усього декілька місяців.

Один раз ми вигадали формат «Культурна імпровізація» і переживали, чи зберемо достатньо людей, бо на той момент грали лише два місяці і були не дуже відомі. Але врешті-решт зібрали Малу оперу в Києві. Так і пішло, надалі грали в інших форматах. Усі кошти від продажів ми віддаємо на допомогу ЗСУ. 

Жанр імпровізації доволі популярний. В чому особливість саме культурної імпровізації?

Музиканти (фортепіано, віолончель, гітара і труба) імпровізували мелодію, а ми – грали сценки. Ми обирали виключно культурні теми – робили сюжети за відомими картинами чи за красивими назвами, які загадували глядачі, приміром, «запах совісті» або «бідність гріху». На основі цього ми вигадували монолог і грали сюжети.

Хто ваша найбільша підтримка сьогодні?

Я сама. Під час війни я розійшлась з коханою людиною. З одного боку, це було складно. З іншого – прийшло розуміння, що я для себе – найголовніша опора і підтримка. Я можу сама себе заспокоїти і тільки я насправді знаю, що мені зараз потрібно.

Звісно, мене підтримують друзі. Ми усі з творчої сфери – імпровізатори, художники, стендапери – відчуваємо одне одного. Я думаю зараз, коли у мистецтві виникають нові сенси, важливо триматися тих, хто поділяє твої цінності. Наявність однодумців надихає на творчість.