Актор Юрій Дяк: Я казав своїй дружині: «Ми з тобою навіть нормально не жили»

Читайте також: EL Кравчук: я тримав за руку дівчинку з кульовими пораненнями в голову і плакав разом із нею

Після виходу серіалу «Козаки. Абсолютно брехлива історія» для глядачів ICTV відкрилось нове обличчя українського кіно. 35-річний актор Юрій Дяк у ролі козака Івана з яскравою зовнішністю і запальним характером одразу привернув увагу мільйонів. Згодом актора театру побачили у новому серіалі ICTV «Морська поліція. Чорноморськ», а згодом мали бути нові ролі, але все перервала війна. 

Як живе зараз, налаштовує подружнє життя на відстані і про що мріє, Юрій розповів у відвертому інтервʼю для Афіші.  

Юрію, тільки нещодавно на телебаченні зʼявився розважальний контент. ICTV2 знову показує серіали за вашою участю. Вважаєте, доречно у війну показувати такий контент? 

Людям треба думати про своє ментальне здоровʼя. Якщо це допомагає підтримувати дух, якщо це мотивує робити щось на шляху до нашої перемоги, то я тільки за. Все, що наближає нашу перемогу, має бути. Якщо комусь для цього потрібні комедії, які відволічуть на годину-півтори від новин і додадуть сил, – то тоді вони мають бути. 

Мені розповідали хлопці, що навіть на фронті наші серіали переглядають. Коли вийшли «Козаки. Абсолютно брехлива історія», наші вояки з окопів вилазили підвантажити серію і дивилися, надихалися нашими героями-козаками, піднімали свій бойовий дух. 

Вас особисто що підтримує?

Рух життя. З перших днів війни не сидів на місці, займав себе чимось, волонтерив. А найбільше додає сил думка про нашу перемогу. Хоча психолог мені завжди радив не уявляти точно події майбутнього, бо завжди все складеться по-іншому. Тут йдеться взагалі про будь-яку ситуацію з нашими очікуваннями – нічого не варто моделювати до деталей. Головне – накреслити ціль і рухатися до неї. 

Якою бачите вашу ціль?

Жити у мирній країні без рашки з думкою про майбутні покоління. Знаєте, зараз той час, коли ми можемо відновити вікову історичну справедливість. Коли ми можемо не залежати від росії. Та й взагалі цієї країни як такої не має існувати. От тоді ми зможемо видихнути за наших нащадків. Бо просто перемогти і залишити росію за всіх її кордонів – війна повернеться. Там має відбутися депсевдоісторизація. Чого вони валять сюди всі? Бо думають, що вони наші старші брати, а насправді, коли стояла Софія Київська – на місці москви вони мали ліс і болота.

Цікавитеся історією? 

Кожен українець має це знати, та й увесь світ. Бо це реальні факти, які росія хоче викривити. Скільки утисків пережила наша нація від «старшего брата»? Після Голодомору українці, напевно, теж казали, що не вибачать. Як і після Розстріляного відродження, і після розкуркулення. Дуже хочеться, щоб нарешті ця недокраїна розвалилася. 

Ваші перші роки подружнього життя випали на складний час. Попри війну вдається зберегти радість перших подружніх років?

Я казав своїй дружині: «Ми з тобою навіть нормально не жили» (сміється). 

Ми зустрілися 2020 року, коли всі були закриті вдома через пандемію. Потім були зйомки серіалу «Морська поліція. Чорноморськ» – літо і майже всю осінь жив на Одещині. Добре, що дружина мала змогу працювати віддалено і поїхала зі мною. Потім було одруження – між зйомками. 

Захворів на ковід і переніс його, скажімо, непросто. На щастя, без госпіталізації все обійшлося, але все ж складно було. Без належного відновлення мав повернутися на знімальний майданчик. І в жовтні я почувався дуже виснаженим і фізично, і морально. 

Тобто медового місяця у вас так і не було? 

Тільки взимку ми з дружиною поїхали за кордон. Під Новий рік злітали у відпустку – і це відволікло. Почали повертатися сили і натхнення, відновив тренування, готовий був взятися за нові зйомки. І потім настало 24 лютого. 

Зараз дружина тимчасово виїхала з країни. І бачимося ми з нею хоч і щодня, але в телеграмі. Було прийнято стратегічне рішення, щоб вона поїхала. Вона працює дистанційно, і в неї має бути інтернет, світло постійно. Все задля того, щоб вона працювала і була в безпеці.

Ви були серед тих людей, що не вірили у початок війни? 

Ще восени 2021 року було якесь недобре передчуття. Перед Новим роком казав дружині: «Треба піти десь в тир постріляти». А вона заспокоювала мене: «Нічого не буде, не переймайся». Після Нового року, у січні, я знову задумався про тир. І все ж я туди пішов, але вже після повномасштабного вторгнення. 

Коли саме вивезли дружину за кордон?

Вона поїхала – не повірите – 10 жовтня. Саме в той день, коли в Києві відбувався той страшний блокбастер – перший масований обстріл, і купа ракет прилетіли в центр Києва. Саме в той день ми приїхали на залізницю. О 10:45 мав бути поїзд. 

Не страшно було перетинати місто під обстрілами? 

Було тривожно – пульс місцями був 180 ударів – це потім годинник показав. Бачили наслідки на власні очі. Прокинулися зранку: повітряна тривога. Памʼятаю, чув прильоти. Підійшов до дружини, кажу їй, що десь гримить. На що вона мені: «Та ні, начебто тихо». Тоді відкрив телеграм і прочитав страшні новини. Ми в темпі почали збиратися, бо розуміли, що рух буде ускладнено, можуть бути затори, а епіцентр вибухів саме по нашому маршруту. 

Як вам живеться без дружини?

Як без дружини (сміється).

Знову повернулися до холостяцького життя?

Читайте також: Не могла здолати страх: ведуча Наталя Островська про відпочинок у Карпатах

Не зовсім так. Якщо лише зважати на те, що сам живу в квартирі, – то тоді так. Але ж є дружина, хоч вона і далеченько. Це вимушена історія, яка торкнулась значної частини українців. Але ми не маємо права на щось жалітися, коли наші воїни сидять в окопах і взагалі не бачать нікого, окрім побратимів та посестер. Тому сподіваємося, що скоро все закінчиться і кожен з нас обійме своїх найрідніших. Шана та величезна подяка всім, хто боронить нашу Україну від ворога.