Антоніна Хижняк: Завдання було тільки одне – вижити

Читайте також: Тімур Мірошниченко: перше відверте інтерв’ю про усиновлення дитини

Антоніна Хижняк зіграла у новому серіалі «Я – Надія», знятого каналом «2+2» під час повномасштабного вторгнення. Це воєнна драма про працівників швидкої, які у перші місяці війни залишилися у Харкові, щоб попри обстріли та бомбардування рятувати тих, хто потребує екстреної медичної допомоги. Прем’єра відбудеться 24 лютого о 19:30.

Afisha.bigmir.net розпитала Антоніну про зйомки серіалу, захоплення медициною, реакцію сина на війну та неочікуване поповнення у родині акторки.

Тоню, останні роки ви стрімко будували кар’єру – зйомки, нові ролі, прем’єри. Яким був для вас 2022 рік?

25 лютого я повинна була їхати на зустріч з режисером, ми планували знімати короткий метр, мали запускатися проєкти, майже весь рік був розписаний. А потім війна. Стало зрозуміло, що ніхто нічого вже робити не буде. Усі їхали, бо завдання було тільки одне – вижити.

Незважаючи на те що акторство було на паузі, ми з Сашком все одно знаходили собі роботу. Волонтерили, комусь десь допомагали, потім я сіла шити прапори, а влітку розпочалися благодійні тренування, які організували актори Настя Цимбалару і Гріша Бакланов. Все це було паралельно з лікуванням бабусі – навесні вона перенесла важку операцію на серці, і я була поряд з нею. Влітку розпочали працювати студії озвучки та дубляжу. У грудні сталися зйомки першого серіального проєкту – «Я – Надія», тепер чекаємо на прем’єру.

Кого ви граєте у серіалі?   

Моя героїня Олена разом з дитиною опиняється у Харкові, який обстрілюють. Що їй робити – сісти і плакати на дивані, бігти з міста? Але це точно не про неї. 2014 року вона тікала від війни зі Сніжного (Донецька область) до Харкова і вдруге тікати не хоче. Вона пам’ятає біль втрати власного дому й повторювати цей досвід не бажає, тому залишається у місті і йде волонтером до лікарні. Олена відповідальна не лише за себе, але й за сина, бо чоловік служить у Маріуполі, і невідомо, чи він вибереться. Але в той же час жінка відчуває потребу внести свій вклад в оборону країни так, як вона це може, – у якості фельдшера. Ці два почуття розривають її. 

Вашу серіальну напарницю зіграла Вероніка Дюпіна – це її перша головна роль. Як вам працювалося разом?

Ми вдвох за освітою акторки театру ляльок, вчилися в одних майстрів, але з різницею у віці. Під час зйомок ми здружилися. Між дублями встигали поговорити про своє, у важкі моменти збадьорити один одного. Графік зйомок був дуже напружений, і я розумію, з яким навантаженням вона зіштовхнулася, ще й вперше, бо це її дебютна головна роль. Для неї це був марафон зі знімальних днів, де вона працювала в кожній сцені – з першої до останньої. Я теж проходила це свого часу, тому хотіла підтримати її, підставити дружнє плече. Вероніка – тендітна пташечка, і абсолютно підходить на цю роль. Вона схожа на прототип – фельдшерку з Харкова Анну Андрющенко, яка у свої 22 роки пережила таке, що не має переживати жодна молода людина.

Ви встигли ближче познайомитися з прототипом?

Аня приїжджала до нас на майданчик. Пам’ятаю, як ми всі обступили її і дивилися величезними очима із захватом, а вона усе дивувалася: «А чого ви так на мене дивитися? Зі мною ж все добре» (усміхається). Це був щемливий момент. Даня Мірешкін стояв з комом у горлі, і в нього на очах були сльози, він просто нічого не міг сказати. Я з великим теплом згадую той період зйомок.

Чи є у вас знайомі-лікарі, з якими ви радилися перед проєктом? 

До зйомок я ні з ким не радилася. Але на майданчику були справжні фельдшери, які консультували акторів прямо перед сценами.

Чому навчилися за період зйомок?

Тягати ноші зі справжніми людьми. Це страшне, як важко. Нам сказали, що зазвичай ноші несуть шестеро людей, якщо не вистачає, то четверо. Вдвох це робити незручно і швидко виснажує. Але наш прототип Аня під час знайомства розповіла, що на викликах після «прильотів» саме так і відбувалося. Вона – малесенька, тендітна дівчинка – ще з однією фельдшеркою такої ж статури вдвох тягали ноші з пораненими. Ми з Веронікою Дюпіною і режисером вирішили, що в кадрі будемо робити так само. Звісно, під час зйомок боліла і спина, і ноги, і руки, але це була наша принципова позиція. Якщо ми вже беремося за цю історію, то треба зробити по максимуму.

В іншому мені пощастило трошки більше, ніж іншим акторам, бо я з дитинства захоплююся медициною, у мене є родичка, яка працювала в медичній сфері. Я вмію ставити уколи, набирати ампули, шприци. Єдине, що я ніколи не робила, – уколи в вену, і звісно, не працювала з дефібрилятором. Але якісь основи надання першої допомоги я знаю.

Звідки у вас ця любов до медицини?

В дитинстві я мріяла стати або лікарем, або акторкою. Мама дуже сміялася: «Такі дотичні професії, навіть не знаю, що ти вибереш». Якби я трохи краще вчила математику, то цілком можливо, ви б знали якусь лікарку Хижняк. В університетські роки, у часи розквіту серіалу «Доктор Хаус», однокурсники називали мене «Доктор Хижняус», бо я постійно підказувала, які таблетки випити, як виміряти тиск (сміється). Я навіть пам’ятаю, як після університету було кілька років безробіття і безнадії, і я хотіла отримати фах медсестри й навіть готувалася до вступу. Ця пристрасть живе в мені й досі, якщо чесно. Іноді люблю дивитися, як роблять операції.  

Під час повномасштабної війни ви проходили курси домедичної допомоги?

Ми з Сашком (коханий Антоніни – актор Олександр Боднар. – Прим. ред.) були на зустрічах з парамедиками ще минулої весни, оновлювали знання. Те, що ти знаєш, – це одне, а в екстрених ситуаціях і стані шоку важко зібрати себе й зробити елементарні речі. Я вважаю, зараз кожному варто або пройти відеонавчання або піти на курси. Їх багато, і є безкоштовні зустрічі з медиками, фельдшерами, парамедиками. Треба бути готовим до всього – і допомогти собі, і тим, хто цього потребує. Інколи думаю, раптом кінопроцес не запуститься на повну силу і я буду сидіти без роботи, то, мабуть, отримаю освіту медсестри. Мені здається, якби не дитина, то я б вже була медсестрою десь на фронті, в польових госпіталях.       

За сюжетом у вас є син, який з мамою залишається у Харкові, чекає її з викликів у лікарні. У вас теж є син – Максим, йому 5 років. І ви так само, як Олена, за час війни не виїжджали з рідного міста – Українки, що на Київщині. Чи проводили ви паралелі з власною історією?

Читайте також: EL Кравчук: я тримав за руку дівчинку з кульовими пораненнями в голову і плакав разом із нею

Звичайно. Ми навіть обговорювали це з режисером на пробах. У нього виникло питання: чому Олена не поїхала з сином? На що я запитала: «А чого я не поїхала?...» Це той особистий досвід, який я перенесла в серіал. Мені були абсолютно зрозумілі ці суперечливі відчуття, коли тебе розриває між думками «Боже, що нас чекає, що тут буде?» та «Я не хочу нікуди їхати, я хочу бути на своїй землі. Чому я маю кудись тікати?!» Хоч ми близько до Києва, в нашому місті не висаджувався російський десант, не було руйнувань будинків. Тому поки місто стоїть, поки тут є люди, я нікуди не їхала і не поїду. Звичайно, коли стоїть питання окупації, то треба бігти і рятуватися.

Як син реагує на тривоги?

Зараз вже спокійно, як і всі ми. Здається, усі українці стали фаталістами. Але у ніч на День святого Миколая біля нас збивали дрон, і ми чули страшні вибухи. Він прокинувся серед ночі, і мені ледь-ледь вдалося його заспокоїти, щоб він заснув. Потім ще місяць Максимка раптово згадував цю ніч: «Я тоді так налякався, не міг заснути, у мене так серце билося».

Чого у свої п’ять років він має все це слухати, бачити і переживати?! Це травми, які закарбовуються на все життя. Ми ж не знаємо, чим все це відгукнеться через 10–20 років… Коли у мене народилася дитина, я уявити собі не могла, що вона буде бачити вибухи прямо з вікна свого дому.   

Як його заспокоюєте?

Головне – це фізична присутність, обійми. Я намагаюся його відволікти грою чи книжкою, він любить складати пазли. Інколи діти бувають дуже галасливими, їм треба покричати, пострибати, не важливо – вдома чи у громадському місці. Багатьох це дратує, а я кажу: хай кричать, хай бігають і стрибають, поки можуть. Це краще, ніж коли вони, бідні, сидять у кутку, ні з ким не говорять, не плачуть, не сміються, а просто мовчать. Діти мають хоч якимось чином виплескувати свої емоції. Але дуже важливо бути при дитині спокійною. Я стараюся, щоб Максимка не бачив мене у стані, коли накриває і хочеться ридати. Я дозволяю собі бути такою, але коли він не поруч. Коли він бачить маму чи будь-яку важливу для нього рідну людину спокійною та впевненою, то він теж спокійний.

Ми усі змінилися – нові умови диктують нам нові правила життя. Які звички ви набули за час війни?

Головна звичка – контролювати свій час. Якщо вдається вирахувати, коли буде світло, то я завжди знаю, що буду робити. Все розплановано до хвилини. Якось кілька днів світло не вимикали, і я не могла спокійно сидіти, хотілося щось готувати, прибирати (усміхається). Хоча звичка менеджменту часу була й до війни. Я все своє життя веду щоденник справ, люблю записувати плани на день – зустрічі, поїздки, озвучування. Зараз це така ілюзія робочого графіку, який мені конче потрібен. Робота тримає мене в тонусі.

Для багатьох цей рік став справжнім випробуванням стосунків. Кожен місяць новини пишуть про гучні зіркові розлучення. Чи вплинула війна на ваші стосунки з коханим?  

Читайте також: Акторка «Я – Надія» Вероніка Дюпіна: Тоді ми ще не знали: якщо прилетить поряд, не буде квартири взагалі

До речі, у мене є знайомі, які вже досить давно мешкають на Кіпрі, і навіть вони розійшлися. Просто фатальна кількість розлучень. І здається, це не залежить від місцезнаходження. Але скільки родин зруйнувала війна, скільки пар не витримали розлуки – коли дружина за кордоном, а чоловік тут.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми з Сашком навпаки стали одне для одного великою підтримкою. Якщо навіть і були якісь претензії, невирішені питання, все це посунулося на другий план. Все, що важливо, – я є в тебе, а ти в мене. Коли в чатах посипалися запити від волонтерських центрів, Сашко кинувся допомагати. Він не був аморфним, не стояв осторонь, не страждав вдома на дивані. Пам’ятаю, як після деокупації Київщини він з моєю подружкою-акторкою їздив в Ірпінь розгрібати завали, прибирати побите скло, залишену техніку. Я бачила в ньому силу й енергію. І вкотре переконалася, що я поряд з правильною людиною.     

Через брак сил, можливостей та додаткову відповідальність, яку накладає війна, зараз родини рідше беруть додому домашніх улюбленців. У вас навпаки відбулося поповнення. Розкажіть про це.