Ведучий-ветеран Олександр Швачка – про себе, спорт, перші кроки на телебаченні

Читайте також: Григорій Герман: Все найкраще в моїх синах – від моєї дружини Іриши

Олександр Швачка став першим ведучим-ветераном на українському телебаченні: у програмі на ICTV2 «Ранок у великому місті» Олександр разом із відомими тележурналістами розповідає українцям цікаві історії, факти, новини. Про свій шлях від ветерана до чемпіона, війну, адаптивний спорт і перші перемоги розповідає сам Олександр.

В перший день повномасштабного вторгнення Олександр Швачка з позивним «Вовк» пішов добровольцем на війну у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Під Макаровим на Київщині був тяжко поранений, втратив ногу…

В рамках реабілітаційної програми почав займатися спортом – і відкрив для себе цілий світ! Взяв участь у змаганнях ветеранів, у складі української команди встановив світовий рекорд, зараз тренує інших ветеранів і ставить нові амбітні цілі. Каже, своїм досвідом хоче показати усім ветеранам, що вони можуть відкрити для себе нову діяльність і знайти себе.

Олександре, як потрапити на телебачення?

Єдиного рецепту немає, просто в житті треба спробувати себе всюди, де є можливість. Мені зателефонував Андрій Слободян, головний продюсер програми «Ранок у великому місті», і я спочатку подумав, що це помилка. В подальшій розмові  стало ясно, що помилки немає, саме мене запрошують стати телеведучим. Звісно я погодився, бо це цікаво, – нові люди, досвід, враження, нова справа.

Що вас вразило на першому ефірі програми «Ранок у великому місті»?

Професіоналізм команди. А ще сподобалась позитивна атмосфера та винахідливість колег.

Довго готувались до ефіру? Текст вчили? 

Саме час проходження кастингу і став моєю початковою підготовкою. Колеги назвали цей період КМВ – курс молодого ведучого (сміється). Текст не вчив, не було такого завдання, мав просто ознайомитись. Головне – передати суть теми та підтримувати живу розмову. Для мене це новий досвід, і найскладнішим виявилось зупинити Гришу Германа, коли він починав говорити (сміється).

Що було неочікуваним? Може було щось смішне?

Майже відразу вдалось знайти комунікацію з усією командою: всі свої, дружні, дійсно як велика сім’я. Неочікуваною стала невелика кількість дублів, хоча я новачок – якось відразу все пішло. А ще гумор тут присутній всюди, навіть у гримерці, і це звісно підбадьорює, знімає усіляке напруження перед ефіром.

Кажуть, коли говориш текст на камеру, треба уявити людину, якій розповідаєш. Це правда?

У мене уявного слухача не було, тому говорив до оператора, що «маякував» мені, піднімаючи руку, в яку саме камеру звертатись. Отак оператору все і розповів. Наступного разу спробую когось уявити (сміється).

Сашко, як ви все встигаєте: і на каналі, і менеджером на роботі, а потім йдете у спортзал тренуватися і ще допомагаєте іншим ветеранам?

Треба просто правильно розпланувати свій час, чітко дотримуватися режиму і правильно розставляти пріоритети. Я завжди знаходжу час для ветеранів, хлопців, що були поранені, а зараз у нас тренуються і відновлюються. Для дітей і батьків також завше є час, навіть якщо доведеться від якоїсь своєї справи відмовитись.

Тренера – жорсткі люди, так вони досягають результату. А ви який тренер?

Я нещодавно опанував спеціальність, тому ще не встиг стати вибагливим (сміється). За своєю природою я людина спокійна, тому пояснюю хлопцям, що і як вони мають зробити, вказую на помилки. 

Які тренери були у вас?

Мене й досі тренує Сергій Конюшок (президент Федерації стронгмену України. – Прим. ред.). Він сам зателефонував мені і запропонував тренування, і я пішов спробувати. Було непросто – а раптом не впораюся? Але все склалося. Те, що зараз відбувається в моєму житті і чого я досяг, – все завдяки Федерації стронгмену і «Сильним України». Разом з цими людьми досягнення і перемоги стали можливими. 

Що вам зараз найцікавіше?

Люблю змагання, що проводяться разом із Федерацією і «Сильними України». Надихає, що в ветеранському спорті можемо вивести Україну на новий рівень. Робимо все, щоб Міністерство молоді і спорту визнало новий вид спорту – ветеранський, спортивно-реабілітаційне багатоборство. Можливо, потім й інші країни візьмуть наш досвід і долучаться до цієї справи.

Чим для вас став ветеранський спорт?

Це один з ключових моментів реабілітації, адже ветерану після бойових дій важливо бути в середовищі з такими ж людьми, як і він. Підтримка, досвід інших ветеранів, що вже пройшли через все це, навіть чорний гумор – ти розумієш, що не один такий, є на кого покластися, до того ж спорт позитивно впливає на морально-психологічній стан. 

Що для вас було найважчим, коли ви повернулися з війни?

Багато ветеранів очікують більшої підтримки і розуміння від держави і суспільства, що все це не даремно. Деякі люди співчувають, але не всі. Коли повернувся, сподівався тільки на свої сили: бо якщо ти сам для себе нічого не зробиш, не чекай цього від держави або когось іншого. Але багато кому потрібна допомога, люди в гіршому стані, і держава має опікуватися ними, як і іншими громадянами. 

В Америці, наприклад, є групова терапія для військових, держава виділяє кошти на спеціальні деескалаційні центри. Це дієво, бо збираються рівні, розповідають свої історії і переживання, і тим зцілюються.

Америка сильно вразила? Ви брали участь у Марафоні ветеранів у Вашингтоні…

Це було справжнє дійство! Неймовірна підтримка, більше 30 тисяч учасників – ветерани і цивільні, запам’ятається на все життя. Бачать наш прапор і тризуб – підходять, підтримують. А ще я був вражений відношенням до військових. На їхньому Арлінгтонському кладовищі поховані військові і президенти – такий рівень поваги до військових. Це правильно, якщо не будеш поважати свою армію, працюватимеш на чужу. 

Сашко, хто радіє вашим успіхам з рідних і близьких?

Мої доньки. Я розлучений, але з доньками бачусь регулярно: старшій 13 років, молодшій буде 7. Ми любимо разом сходити на атракціони: старша дуже любить усілякі канатки з перешкодами, ходимо на прогулянки, в кіно. Коли війна закінчиться, будемо частіше зустрічатися і їздити, куди захочемо.