«Потрапили в котел»: актор «Опера за викликом» Артем Мартинішин про початок повномасштабної війни

Читайте також: Секрети залаштунків улюбленого українського детективу «Опер за викликом»

Перші місяці батьківства актор Артем Мартинішин провів на майданчику шостого сезону серіалу «Опер за викликом», в якому він грає хакера Департаменту кримінальної розвідки, генія Славіка. І хоча цей період став для нього непростим випробуванням, актор з усмішкою згадує ті недоспані ночі, репетиції та зйомки проєкту.

Вже сьогодні о 20:00 на телеканалі 2+2 стартує прем’єра детективу «Опер за викликом-6». Чому Мартинішин потрапив у серіал тільки з другої спроби, через що вважав себе поганим батьком і хто з колег став для нього особистим відкриттям, актор розповів в інтерв’ю.

Яким було ваше 24-те лютого?

Дуже добре пам’ятаю той ранок – тримісячні діти, повсюди підгузки, я прокидаюся геть невиспаним і раптом дружина каже, що розпочалася повномасштабна війна. У мене був шок... Ми мешкаємо неподалік від Василькова, тому відразу чули ракети й вибухи. Спочатку вирішили поїхати на дачу до родичів. Думали, що там нам буде спокійніше і безпечніше, а насправді потрапили в котел: з одного боку обстрілюють Макарів, з іншого – Житомирська траса. За п’ять днів усі шляхи були заблоковані.

У селі нічого не було. Ми чекали п’ять годин у черзі, поки приїде машина хоч з якимись продуктами. Пам’ятаю, що нам дали п’ять кілограм буряків і пачку молока (бо в нас діти) – і на тому все. За два тижні стало зрозуміло, що потрібно терміново виїздити. Тероборона підказала, що єдина більш-менш безпечна дорога – через розмите кукурудзяне поле, і ми поїхали. Хоча це був величезний ризик – наша машина була там як на долоні. Я не знаю, як ми не застрягли, не потрапили під обстріл. До Івано-Франківської області ми добиралися дві доби. Наступного дня після приїзду нам подзвонили і сказали, що в село, де ми були, зайшли чеченці.

Коли вдалося повернутися з родиною до Києва?

Рівно за чотири місяці після від’їзду. Коли приїхали, я почав таксувати, бо накопичування швидко закінчувалися. Паралельно з’являлася робота в театрі. Спочатку грали тільки у вихідні і на малій сцені, але швидко відновили довоєнний формат, у червні навіть видали першу з 24-го лютого прем’єру – казку «Цап-ка-цап». Зараз, хоч з багатьма виставами довелося попрощатися, роботи вистачає.

А як щодо кінозйомок?

Поки кіно повернулося тільки на рівні кастингів і проб. Дуже виручає те, що є театр. Завдяки йому я практично не випадав з акторства. Коли я на сцені, мені не потрібні ні гроші, ні слава – нічого. Мені кайфово. Я виходжу на уклін, бачу очі глядача, відчуваю цю енергію і в цей момент катарсису мене нічого не цікавить.

Хоча останні 1,5 року у вас не було зйомок, вже скоро на телеекрани вийде шостий сезон «Опера за викликом». Пам’ятаєте, як почався ваш шлях у серіалі?

Мене не одразу хотіли брати на роль Славка – шукали актора молодше. Якби ж продюсери знали, що в театрі у свої майже тридцять я граю 11-річного хлопчика. (сміється) Вся справа у щетині, без неї я – інша людина. Так ось, мені відмовили, але за місяць безрезультатних пошуків знову запросили на проби. І раптом усе склалося. Я відчув, що це абсолютно мій герой і Славік з’явився в моєму житті. Важко повірити, що це було шість років тому!

До речі, за задумкою авторів Славік мав бути не тільки молодшим, але й не таким гострим на язик. Але мені не хотілося, щоб він був нудним айтішніком в окулярах. Я розумів, що в серіалі й так багато напружених моментів, розслідувань, драми, тому інтерпретував його текст з гумором.

Головний актор Павло Вишняков зізнавався, що через роль став більш мовчазним і стриманим у житті. А на вас Славік вплинув?

Я однозначно став більше розбиратися у техніці. І взагалі «Опер за викликом» зробив мене добрішим. Я так багато часу граю в образі щирого і милого Славка, що у житті став спокійнішим.

Чим дивуватиме серіал у новому сезоні?

Впевнений, фінал шокує глядачів. Аж до останньої серії незрозуміло, чи зможе Департамент кримінальної розвідки вибачити Трофимова за зраду і чи вдасться оперу нарешті врятувати сестру. Інтрига зростатиме!

Для мене цей сезон, справді, особливий. І не тільки тому, що під час зйомок у мене народилися діти. Але й через круту атмосферу на майданчику. Ми з хлопцями потоваришували за шість років і вже на 100% розуміємо один одного в кадрі, вільно імпровізуємо, підколюємо, підтримуємо. Наприклад, Саша Пожарський, який став батьком двійнят на кілька сезонів раніше, розповідав мені про підводні камені батьківська. Треба було слухати його уважніше. (сміється) «Хімія» між акторами відчувається на екрані. І це класно.

Як ви змінилися за час повномасштабної війни?

Усі зміни пов’язані з появою Устима та Соломії. Мені було важко збагнути себе в ролі батька. Я думав, що коли вони народяться, то це відбудеться само-собою. Але так не сталося. Перші півроку я нічого не відчував. Був момент, коли я навіть почав боятися цього. Це ж якось неправильно. Може, я якийсь поганий батько?  Мені не вірилося, що це мої діти. Після зйомок «Опера», репетицій, вистав я приходив додому втомлений, міняв їм підгузки, піклувався… а від них нуль реакції! Я був обурений: ви можете хоч посміхнутися мені?! (сміється) Так було півроку. Вже зараз розумію, що це нормально. Коли їм виповнився рік, вони почали дуже швидко змінюватися, реагувати, і тоді я відчув себе справжнім батьком.

Я став більш відповідальним. Вже не можу дозволити тієї легкості у прийнятті рішень. До народження дітей я не завжди думав про наслідки. А зараз їду за кермом і не дозволяю собі зайвих рухів, бо постійно думаю, що станеться з дітьми, якщо я загину. У мене змінився графік. Я ніколи не прокидався раніше 11-12 години дня, відповідно лягав дуже пізно. Зараз так не вийде: встаю о 7-7:30 від того, що на мене заскакують діти і кричать: «Тату, тату!» І треба або включати улюблену пісню, або щось принести, дати водички, помити попу чи йти з ними гуляти.

Які очікування та страхи від батьківства не справдилися?

Мені здавалося, що це дуже дорого, що завжди не вистачатиме грошей на лікарів, їжу, одяг. Насправді це не так. Щоправда, через війну різні благодійні організації допомагали нам з підгузками і дитячим харчуванням. Але ж до півроку, якщо все добре, вони повністю на маминому молоці.

На щастя, не справдився страх, що дитина постійно хворітиме, що доведеться лежати в стаціонарі, бігати по лікарнях.

І третій страх – що я не знатиму, як доглядати за дитинкою, про що говорити, як гратися з нею. Але варто лише почати. Ти ж не думаєш, як будеш митися сьогодні, одягатися, змінювати собі зачіску. Ти просто це робиш, бо це абсолютно органічно. І коли розумієш, що дитинка – це частина тебе, це і є ти, усі питання зникають.

Часто читаєте новини?

Я постійно в новинах. Хотів би позбавитися цієї звички, бо це вже залежність. Але коли не читаю новинну стрічку, здається, що втрачаю щось важливе.

Вдається відволікатися?

Допомагають діти. Їхня безпосередність і жага усе вивчати. Відверто кажучи, під час ракетних обстрілів, коли дивлюсь, як солодко спить малеча, стає спокійніше.

Хто став відкриттям для вас впродовж повномасштабної війни?

Це друзі, колеги, знайомі, які вступили до лав ЗСУ. Наприклад, мій товариш, актор Вітя Стороженко. Коли він їхав на схід України, я питав його: «Як же ти їдеш у саме пекло?! Твоєму сину три роки, дружина – вагітна…» На що він відповів: «Син має знати, що тато – герой, який захищає його». Під час мінометного обстрілу Вітя отримав поранення, і я думав, що він повернеться додому, до родини. Але він знову зі зброєю у руках. Саме такі люди – абсолютні герої сьогодення.