Геннадій Попенко: москалів зупинить лише сила, ЗСУ і єднання українців

Читайте також: Олена Курта: Війна навчила нас всіх цінувати кожну мить

У червні минулого року ведучий та актор Геннадій Попенко вступив до лав ЗСУ. Та попри службу, він не припиняє волонтерити та навіть встигає зніматися у новому сезоні проєкту «Загублений світ», який виходить на каналі «2+2».

Ексклюзивно для Afisha.bigmir.net Попенко розповів про зміни, які відбулися з початку повномасштабної війни, нову пристрасть дружини, волонтерство з Сергієм Притулою 2014 року та випуски «Загубленого світу», котрі вразили найбільше.

«Я маленький гвинтик»

Геннадію, нещодавно ви опублікували фото з Ізюму біля пам’ятки «Половецькі баби». Раніше ви розповідали, що служите на Київщині, чи вас передислокували на Схід?

Так, ви володієте актуальними розвідданими – служу на Київщині. Але іноді бувають завдання, які потребують пересувань. Сподіваюся, що всі українці ще матимуть можливість фотографуватися не лише біля ізюмських баб, але й біля Кам'яної Могили та на верхівці Чуфут-Кале.

За освітою ви не військовий і не мали спеціальної підготовки до повномасштабної війни. Як дається служба? Відчуваєте, що змінилися?

Змінилася уся країна. А я, як казав свіжоспечений кандидат наук Кива, «маленький гвинтік, я маленький гвинтік» J

Окей, це все жарти, а тепер до суті. Побачив у цій війні суттєву різницю між москалями та українцями. От тільки, чи ми так змінилися зараз, чи може такими й були?.. Усі москалі, яких бачу на відео із допитів та розмов, колишні москальські товариші, колеги, військові-москалі, з якими спілкувався особисто… Уся ця маса говорить так само,  як і кандидат наук: «Я маленький гвинтик». Це зручне пояснення для своїх вбивств чи для мовчазного спостереження за вбивствами. Пасивна позиція гвинтика, що лежить у шухляді.

Проте я себе позиціоную гвинтиком,  що рухається і приносить користь. На якій би ти посаді не був, який би чин не обіймав, ти маєш розуміти, що ти гвинтик. Скоріше за все, не ти пустиш кулю у лоб х..лу. Але саме твій рух у спільному напрямку опору буде часткою моноліту нації, об який розіб'є собі голову наш буйний нерозумний сусід.

Тема болить та бісить, тому й почав так відповідати. А якщо повернутися до питання, як дається служба, – то все як завжди. Кітель загубив, ледь не влучив собі ж у ногу з автомата…

Ваша дружина Ірина не одразу підтримала ваше рішення піти в ЗСУ, а як відреагували батьки? До речі, де вони зараз? Чим займаються?

Мами доволі давно немає. Батько мешкає в Полтаві, яку він називає «благословенним болотом», і переконаний, що ніколи і ніщо не загрожуватиме цьому непохитному краю. Ми не бачилися з ним понад рік. І нещодавно, вперше після вторгнення, я мав можливість із ним побачитися. Як раз дорогою на Схід. Це була зустріч довжиною у кілька обіймів та пару фраз. Але навіть за таких екстремально коротких умов далі наше авто поїхало із додатковим вантажем – коробкою від батька. А в ній кілька банок домашнього варення та вирізьблені батьком дракони – «Для діток».

Ставлення батька до мого вибору можна висловити простим фактом. У свої 70, з перших днів вторгнення, він пішов записуватися до ТрО. Не взяли. Засмутився, але не склав руки. Відтепер з продажу створених ним дерев'яних виробів до ЗСУ тече грошовий струмок.

Ірина разом з молодшою донькою Святою в Іванкові. Як переживаєте розлуку з коханою та дітьми? Які нові звички, традиції з’явилися у вашій сім’ї?

Із дружиною та меншою доцею ми бачимося постійно, бо перебуваємо неподалік одне від одного. Проте у теперішній реальності ми більше окремо, аніж разом. Звикнути, звісно, важко. Рятують дзвінки одне одному. От сьогодні Ірина дзвонить і плаче. Попереджає, що зараз повітряна тривога і щоб був обережний. А плаче через те, що ніколи б не подумала, що буде про таке попереджати свого чоловіка.

Але у неї зараз є пристрасть… (усміхається). Ірина з головою поринула у роботу волонтерського центру «4.5.0.», який ми створили відразу після деокупації Київщини. Зараз вона та решта волонтерів сконцентровані на виробництві маскувальних сіток. Підходять до справи ґрунтовно: експериментують із тканинами, кольорами. Наприклад, якщо раніше їх сітки важили і по 30 кг, то зараз сітка такого ж розміру буде близько 3 кг. Вражає їхня наполегливість. В центрі працює близько 30 людей. Але ще більше на «аутсорсі» – вдома,  у навчальних закладах, в бібліотеці волонтери з ниток створюють основу сітки, нарізають матеріал, доставляють. А вже у штабі «4.5.0.» відбувається ювелірна робота – створення полотна, що має відповідати за типом рослинності, порою року до кожного запиту.

Кошти надходять від місцевих мешканців, але є багато й інших небайдужих, що донатять на витратні матеріали. Наслідок такої злагодженої роботи у відгуках бійців: «Це найкращі саморобні сітки, що ми бачили». І черга зараз – понад 100 сіток. Лише замало рук, матеріалу та коштів.

Читайте також: «Оскар»-2023: Олена Фроляк назвала, які фільми цікаво переглянути

Ваша старша донька Богдана зараз в Ірландії. Як часто вдається спілкуватися з нею? Що вона розповідає про своє життя за кордоном? Як там ставляться до України та українців?

Це щодо питання про нові ритуали… З’явився ритуал щоденного дзвінка Богдані. Мама дзвонить, тато, якщо поруч, теж лізе в камеру. Також дружина вже кілька разів їздила до неї, але скоро вже будемо забирати. Неймовірно важко бути окремо. І це ще один пункт, за яким ми проклинаємо москалів. Богдана сумує, хоче в родину. І водночас боїться повертатися, бо пам'ятає окупацію.

А ще й Ірландія прийняла так, що тепер важко розлучитися. Богдана живе в родині, що намагається створити для неї умови рідної сім'ї. Школа закохала у себе: поважне ставлення від учнів та вчителів, цікава та легша за нашу програма. Богдану обрали до шкільної ради, і вона з того рада.

Але ставлення до українців різне, бо й українці різні. На парковці школи, де навчається Богдана, часто стоїть Porsche на українських номерах. Стоїть на місці для інвалідів, бо воно ближче за інші. А представники ірландської благодійної організації, що запросили та привезли туди наших дітей, щиро дивуються, чому в Ірландії так багато українських чоловіків.

Ви плануєте продовжувати навчання Богдани за кордоном?

Раніше ми планували пропонувати Богдані усі можливі варіанти. Але тепер бачу, що закордонний варіант має все більше шансів. Її англійська швидко прогресує, дитина бачить плюси хорошого навчання. У кожній біді все одно буде частка корисного.

Але я б ніколи не уявив собі, що Богдана буде ось так довго жити поза родиною. І на питання: «Залишишся там ще на пару місяців чи вже будемо забирати тебе?» – отримувати відповідь: «Якщо можна, то ще побуду»... І це Богдана! Яка колись почула, що зрештою всі діти починають жити окремо, і налякано перепитала: «Навіщо? А можна я залишуся з вами жити?!»

«Загублений світ» – це саме те, що потрібно для перемикання уваги

Майже в кожній українській родині тепер є військовий. Що б ви порадили тим, хто відпускає рідних на війну? 

Ви про можливість втратити рідну людину? Вона є. І немає сенсу описувати, наскільки це велика втрата. Ми не відчуваємо те, що відчувають дружини, які лишаються без чоловіка. Ми не уявляємо, як це, у п’ять рочків почути: «Тата тепер з нами більше немає, він на хмаринці».

Але іншого шляху, окрім як йти в армію, немає. Москалів не зупинить красива антивоєнна пісня, плакат із голубом чи угода про мир. Їх зупинить лише сила, лише ЗСУ і єднання українців. Всі ми маємо робити свої маленькі важливі кроки до перемоги. Релігія забороняє стріляти? Сідай за кермо тягача чи ставай парамедиком. У війську є багато потреб. Потрапляли навіть на очі оголошення щодо пошуку айтішників у військові підрозділи. Ми всі різні, але ми усі можемо дати щось своє, особливе, задля перемоги.

Активно волонтерити ви почали ще 2014 року. Як змінилося волонтерство в Україні за ці 9 років?  І яка історія збору вразила вас найбільше?

Коли ти волонтер, то ти як носоріг. Отримав запит і преш крізь усі терни та перепони. Хлопці мають бути забезпечені. Можливо, від того, чи знайдеш ти їм пристрій нічного бачення, залежить, чи будуть вони завтра живі.

Спершу волонтерство було чимось незвичайним. Військові та волонтери не знали, як співпрацювати. Небайдужі громадяни не знали, як допомогти. Прогрес українського волонтерства відбиває приклад Притули. У 2014-му ми з Сергієм приїхали до першого нашого блок-поста перед Кримом і сказали прикордонникам щось на кшталт: «Хлопці, ми вам гроші привезли». Звісно їх реакцію можна було передбачити. А тепер Сергій та його команда є постійним (!) потужним джерелом допомоги армії.

А нині, коли ти в армії, то найбільше вражають люди, які допомагають без прохання. Звісно, просити незручно, і ти максимально намагаєшся закрити усі потреби своїми силами. Аж ось голова українського офісу виробника техніки пише: «…була б тобі вдячна, якщо ти б дозволив мені це зробити. Дай знати, що треба і куди переслати гроші». І ось ти закриваєш одну позицію, але для усього підрозділу. Чи давня подруга, що зараз у різних точках земної кулі проводить майстер-класи із сироваріння і пише: «Геночко, привіт! У мене тут підназбиралося грошей. Можливо потрібно на щось?»

В ефірі 2+2 продовжує виходити проєкт «Загублений світ», який знімали вже під час війни. Як ви встигаєте служити та брати участь у зйомках? Чи отримуєте відгуки про проєкт від ваших товаришів по службі?

Часто чую це питання (усміхається). Взяти вільний день зараз – це непросте завдання. Але іноді бувають моменти, коли поїздка в Київ необхідна у справах підрозділу. Саме тоді можна напружитися і спробувати встигнути зробити кілька справ.

А військовим дійсно подобається наш проєкт. Новин іноді буває забагато, художні фільми задовгі та вигадані, серіали забирають багато часу. Тому формат «Загубленого світу» – це саме те, що потрібно для перемикання уваги,  відпочинку та отримання нової інформації.

З початку повномасштабного вторгнення «Загублений світ» змінив формат. Про що тепер розповідаєте у випусках, які теми зачіпаєте?

«Загублений світ» завжди обирав теми, які вражають. Настільки, що іноді важко знайти їм пояснення. І ось сталося вторгнення до України армади зла. Будь-яка інша європейська країна під таким натиском прожила стільки, скільки вони пророчили нам – 3 дні. Але Україна здійснила диво і вистояла. Та продовжує вражати. Людяністю, силою, мудрістю, щирістю. Зараз немає теми, яка б вражала сильніше. А отже, це справа для «Загубленого світу».

Яка програма стала для вас найбільшим відкриттям?

Особисто мені зайшла програма «Четвертий рейх». Це порівняння рашистського та нацистського режимів. Зібрано факти з двох сторін. І вони однакові! «Совпадєніє? Нє думаю!» 

Чи думали ви про те, чим будете займатися після війни? Чи розглядаєте повернення в кіно?

Я не знаю, як і куди повернеться доля. Але іноді вона сама визначає, що тобі робити. І вже твій вибір – коритися, опиратися чи перетворювати. В окупації місцевий лікар все казав мені: «Знімайте! Знімайте про нас, як ми працюємо в окупації, в яких умовах!..» Товариш по службі нещодавно видав: «Я оце думаю, діставав я вас у нічних нарядах, а ви оце візьмете потім і знімете про мене. Все, як воно було» (усміхається). Зйомки, чи відбудова, чи армія, чи перепрофілювання – це все добре. Якщо воно у мирній Україні, що перемогла московщину та продовжує шлях свого розвитку.

Останній рік – найважчий у нашому житті. Чи ви відчували себе щасливим за цей час? Що це були за моменти?

Точно підмітили… Час найважчий, але він не має права забрати у нас світлі моменти. І хай щастя буде не глобальним фестивалем із феєрверком, але тихим, як полум'я свічки, що розганяє темряву. Та дає знак подорожнім – у цій оселі живуть люди. Таких моментів все ж можна назбирати у пам'яті за цей час.  Проте є одна подія та дата, що зашкалює своєю емоційністю. І згадуючи її, щоразу важко стримати сльози. Не лише мені, але й усім, хто був до неї причетним. 1 квітня. День деокупації смт Іванків, у якому ми провели місяць та один тиждень. Люди, що співають українських пісень, прапори на будинках та авто, обійми, сльози, українські військові, яких носять на руках. Тож,  так… були такі моменти.