Денис Мінін: Стосунки на відстані не можуть бути тривалими

Читайте також: Ці 4 знаки зодіаку почнуть новий розділ у своєму любовному житті наприкінці серпня 2024 року

У новому сезоні програми «Ранок Вдома» телеканал «Дім» представив нового ведучого Дениса Мініна, який працюватиме в парі з Іриною Хоменко. Ми поспілкувалися з ним і дізналися, з чого розпочалася робота Дениса на телеканалі, чому після початку повномасштабного вторгнення він змінив ТБ на волонтерство та чим живе зараз ведучий. 

Денисе, вітаємо в команді проєкту «Ранок Вдома»! Як вас зустріла творча група? Чи встигли вже роззнайомитися зі своїми колегами зі знімального майданчику.

Знайомимось. Ірина Хоменко своїм гучним та заразливим сміхом сприяла моїм успішним пробам, Чаба Бакош вразив світлинами з довгим волоссям, які ми покажемо глядачам на День Незалежності, Костя Октябрский по-товариському зустрів на майданчику, з Лілією Ребрик познайомимось під час запису промо. 

Вдячний команді за теплу зустріч: гримерам, костюмерам, операторам, адміністраторам. Це відчувається. 

Наскільки я розумію, ви були ведучим до повномасштабного вторгнення, а коли почалася велика війна – поставили карʼєру на паузу і стали волонтером? Розкажіть про це рішення, чому так кардинально змінили життя (не стали суміщати)?

24 лютого – це дата, яку пам'ятає кожен українець. Мій ранок почався з будильнику під акомпанемент вибухів. Того дня я відпрацював у ранковому прямому етері. Ввечері отримав пропозицію вийти в телемарафон «Єдині новини». Моя дружина з донькою були в Одесі, тому від пропозиції я відмовився і поїхав до них. 
Кардинальна зміна життя, як ви сказали, була спочатку викликана обставинами, а потім можливостями бути корисним іншим людям. Моє рідне місто було в оточенні російських військ. Маріуполь – єдине місто з населенням в пів мільйона людей, зв'язок з яким було відрізано вже в перших числах березня. Ці пів мільйона залишились без зв'язку із зовнішнім світом. У кожного з них є родичі та друзі. Я не знав, чи живі мої батьки, і намагався їх врятувати. Майже цілодобова праця, підтримка сотень людей словами, справами та донатами, божа поміч та удача – все це виросло у волонтерську місію та громадську організацію «Вивеземо!». Організація й зараз допомагає у поверненні людей з окупації на вільну українську землю. 

Сумували за роботою в кадрі? Що стало маячком до повернення? Розкажіть про цей період життя.

Я не збирався повертатись у медіа – мінімум до завершення війни. Відверто про це казав друзям та колегам та час від часу згадував у інтерв'ю українським та іноземним медіа. 

Під час цих історичних часів для нашого народу мені хотілось бути корисним. Відчував, що можу бути віддавати свій максимум у волонтерських справах. Маячком до повернення стала зустріч с шеф-редактором «Ранку Вдома» Сашею Березовською.

Як потрапили на телеканал «Дім»? Це були якісь кастинги, проби? Що запамʼяталося?

Моя історія з телеканалом «Дім» розпочалась з сюжету. Мені написала журналістка Ельвіна Сеітбуллаєва, запропонувала розповісти про евакуацію з Маріуполя та інших міст тимчасово окупованих територій для сюжету «Ранку вдома». 

Через місяць після зі мною зв’язалась Саша, запропонувала зустрітись. Розповіла концепцію проєкту та запропонувала роль ведучого. Особисто для мене було важливим, що команда «Ранку Вдома» приділяє багато уваги тим, хто зараз віддає своє життя на користь іншим. Висвітлює діяльність військових, медиків, вчителів, волонтерів. Далі були успішні проби з Іриною Хоменко. 

Ви працюватимете в парі з Іриною. Чи були знайомі з ведучою раніше? Які перші враження від знайомства і роботи? 

Враження приємні. Певен, що результат нашої взаємодії  відчують глядачі, які будуть розпочинати день разом з нами. 

Розкажіть про вашу волонтерську діяльність. Чим займалися, які цікавинки і особливості цієї роботи винесли для себе?  

Мені вдалось організувати команду людей, яка системно евакуювала людей та тварин із Маріуполя в найстрашніші дні в історії міста. Їхати туди було самогубством – більше двадцяти ворожих блокпостів, відсутність зв'язку, заміновані ділянки, артилерія, авіабомби, обстріли з моря. Не дивлячись на це, завдяки добрим та сміливим людям з моєї команди, нам вдалось допомогти людям. Це головне. 

Волонтерська праця навчила мене двом речам: довірі та відповідальності. Відповідальності за свої рішення, відповідальності за життя інших людей. 

Чому волонтерство важливе для країни зараз? Як на вашу думку, можна залучати ще більше людей до цього? 

Приклад обстрілу Охматдиту вчергове показав, що в Україні кожен може і вміє волонтерити. Кожна порядна людина в Києві в той день хотіла допомогти прибрати наслідки російського терору. Так само і в інших містах, за потреби люди доєднуються до добрих справ. Але на третьому році війни  внутрішніх та зовнішніх сил в українців стає менше. Тому я не вважаю, що зараз треба більше волонтерів. Треба більше системності в процесах державного і недержавного сектора. Тоді потреба у волонтерстві буде менша. 

Окрім роботи на ТБ і волонтерства ви ще чоловік і батько. Як війна вплинула на ваше сімейне життя? Чи не було бажання відправити своїх дівчат за кордон? 

Я відправив своїх дівчат за кордон через кілька днів від початку повномасштабного вторгнення. Так склалось життя, що відголоски цієї війни я відчував 2014–2015 року, коли жив в Маріуполі. Тоді я прокидався під звуки артилерії, бачив російський прапор на флагштоці міськради і збирав тривожну валізу. Зрозумівши небезпеку, я попросив родину дослухатись до мене, посадив в автівку друга й відвіз їх до українсько-молдовського кордону в перші дні повномасштабного вторгнення. Згодом вони жили деякий час в Португалії. 

Скільки років ваші доньці зараз? Чи говорите з нею про війну? Як правильно пояснювати дітям ці вибухи, відсутність світла тощо, щоб не травмувати їх? 

Моїй улюбленій донечці Мії 4 рочки. Вона знає сигнал повітряної тривоги. Знає, що люди у формі – наші захисники. Про вибухи, відсутність світла тощо ми з дружиною вирішили не розповідати детально, взявши за основу поради дитячих психологів. Дитині в цьому віці не варто знати в дрібницях про кровожерливих сусідів, які хочуть нищити все живе. Завдання дорослих – захистити і зробити дитинство яскравим періодом життя. Що ми з моєю коханою Лесею й намагаємось робити щодня.  

Багато пар не витримали випробування війною. Що допомагає вам проносити через це все своє кохання? Є якісь секрети?

Стосунки на відстані не можуть бути тривалими. Під час періоду волонтерства у 2022-му, коли я евакуйовував людей та тварин з окупації до Запоріжжя, а дружина з дитиною були в Кишиневі та Лісабоні, Леся пропонувала розлучитись по декілька разів на день. Бо вона з маленькою дитиною, яка часто хворіла, була сама, бо їй було важко та самотньо. А я допомагаю іншим людям, а родині допомогти не можу. Тому ми вирішили, що життя за кордоном – це корисний досвід, але якщо ми хочемо бути родиною, то маємо бути поруч. В цьому й секрет: бути поруч в радісні і не дуже епізоди життя. 

Ви з Маріуполя, під час повномасштабної війни вам з командою доводилося евакуювати населення з рідного міста. Чи були особисто там? Як змінилося місто?

Ще на початку своєї волонтерської діяльності я отримав повідомлення, що якщо приїду в рідне місто – мене вб'ють. Буквально. Від авантюрної поїздки туди за батьками мене втримала відповідальність батьківства. Так би поїхав, звісно. Того міста, яке я пам'ятаю, більше немає. Воно знищене росіянцями. 

Все ж, як зрозуміти людей, які залишаються на окупованій території? Чи не змінилася ваша думка з 2022 року?  

Я не втомлююсь говорити, що люди на тимчасово окупованих територія нам не вороги. Зрозумійте – там залишились наші люди, українці. За різних обставин вони вимушені перебувати там. Соціальних, економічних, особистих. Хтось доглядає за близькими, які не можуть виїхати за станом здоров'я, комусь не вистачає сміливості кинути все, що збирав все своє життя і поїхати в нове невідоме життя, хтось боїться непростого шляху з окупації в Україну. У більшості це літні люди, хоч і знаю різні випадки. І я нікого не засуджую, крім тих, хто свідомо сприяє та допомагає окупантам. 

Чи залишились близькі або знайомі на окупованій території? Чи підтримуєте з кимось контакт? 

Так, залишились. Контакти підтримую і цього ніколи не буду цуратись. 

Ви, як людина, яка чимало побачила через війну, багато чого втратила (рідне місто зараз не контролюється Україною), можете сказати, що звикли до війни? І як взагалі ставитеся до цього поняття? 

Війна – неприродній стан для людини. До цього неможливо звикнути. Ніхто з нас для цього не був народжений. 

Що ви для себе винесли за ці майже три роки? Змінили якимось чином свої орієнтири в житті? 

Війна змінила кожного. Й мене. Сподіваюсь, у кращий бік.

І останнє – як думаєте, що має зробити кожен українець, щоб згуртуватися як на початку війни? 

Декілька місяців назад ми з командою долучились до евакуації мешканців Вовчанська. І кожному, хто хоче відчути згуртованість 2022-го, я раджу поїхати в Харків. Місто, де люди згуртовані, як в 2022-му. Я поясню чому. Згуртованість весни 2022-го там, де близько відчуття смерті, відчуття окупації.
Я за те, щоб гуртуватись навколо майбутніх змін, допомоги людям навколо, відбудови України та оптимізму сьогодення. Цією енергією буду намагатись ділитись із глядачами «Ранку Вдома».