Головний актор серіалу «Плут» Андрій Клименков: «Я чекав на дитину все життя»!

Читайте також: Гороскоп на тиждень 20-26 листопада 2023 від тарологині та езотерикині Тетяни Гай

«Плут» повертається на телеекрани! 28 листопада о 20:00 на каналі 2+2 – прем’єра другого сезону гостросюжетного серіалу. Це історія про кмітливого й наполегливого відчайдуха на прізвисько Плут, який провертає зухвалу авантюру і влаштовується до поліції під ім’ям свого загиблого друга.

У продовженні стрічки Плут ризикує бути викритим у поліції, тому вирішує «залягти на дно». Несподівано він отримує привабливу пропозицію від тіньового бізнесмена Кузіна – приїхати до Лондона, де на нього чекають великі гроші й нові можливості. Але повномасштабна війна вносить свої корективи… Плут залишається в Україні, щоб допомогти коханій Олені вибратися з окупованої території.

Андрію, пам’ятаєте, як дізналися новину про продовження серіалу? Чи одразу погодилися брати участь у зйомках?

Улітку 2022 у мене стався рецидив зі спиною, я відлежав два тижні у неврології в Олександрівській лікарні. Не ходив, фактично повзав на руках. Тричі мене намагалися покласти на операцію. Щоразу я відмовлявся, розуміючи можливі наслідки хірургічного втручання. Після крапельниць і уколів, хоч і зі складнощами, я таки став. Мені була необхідна реабілітація і я не здогадувався, що це буде настільки довготривалий і важкий процес. У цей період мені подзвонив сценарист «Плута» Ігор Швецов, каже: «Слухай, я побачив твій допис. Ти взагалі як? Ми ж пишемо другий сезон, ти зможеш зніматися?». Я ще шукав необхідного спеціаліста-реабілітолога, але пообіцяв, що буду готовий, коли треба.

5,5 місяців я проходив реабілітацію у Центрі Єрьоміна. Це була дуже важка, кропітка робота. Весь цей час я був на зв’язку з продюсером серіалу Лесею Пазенко, її підтримка давала розуміти, що продовження серіалу буде. Звісно, якщо дозволить ситуація в країні. 

Зважаючи на такі серйозні проблеми зі спиною, чи довелося зменшити кількість екшену у другому сезоні? Чи вас заміняв дублер? 

Ні, екшену буде достатньо. У Олександра Єрьоміна в штаті 16 реабілітологів, і кожен займається своїм напрямом. Завдяки цьому комплексному підходу я зрозумів, як тримати себе, що мені треба робити, а що – ні, що потрібно повністю викреслити з життя. Я перейшов від силової підготовки, якою займався практично все життя, до гімнастики, стретчингу та йоги. Це допомогло мені бути готовим виконувати всі поставлені задачі на проєкті. 

Зйомки – тривалий, виснажливий, часом непередбачуваний процес. Не боялися рецидиву?

Ризик щодня залишався. Але я постійно був на зв’язку з Єрьоміним, консультувався з ним, він сказав виключити різкі повороти тулуба. Дуже професійно до цього ставився головний каскадер-постановник. Тому за місяць до зйомок ми з Андрієм Безверхнім почали готувати хореографію, адаптувати її під мій новий стан. Складність полягала у тому, що потрібно було відійти від дуже рухливого, «джекічанівського» стилю бійки, який був у Плута в першому сезоні, до швидких, потужних ударів.

Зйомки яких сцен запам’яталися найбільше?

 Цікаво і одночасно страшно було на полігоні, особливо, коли знімали потужні вибухи. На майданчику працювали досвідчені піротехніки, які розрахували все до міліметру. До вторгнення я любив відчуття пограничного страху, захоплюючись екстремальними видами спорту. Але під час сцени, коли навпроти дверей мого авто робили ефект ніби падає снаряд, було, дійсно, моторошно. Адреналін і страх постійно були поруч. Важко уявити, як наші хлопці на війні з цим живуть, кожен день це відчувають й бачать.

Важка сцена була з катуванням Плута електричним струмом. Через технічні моменти ми мали підключати пристрій з мінімальним зарядом у 12 вольт. Він не мав бути відчутним. Але дроти чіплялися на зап’ястки, де дуже чутлива шкіра, тому деякі моменти довелося допрацьовувати, пропускаючи через себе струм. Ці зйомки я добре запам’ятав. (усміхається)

Отримував задоволення, коли ми працювали в «офісі поліції» зі Світланою Гордієнко та Ромою Соболевським, який приєднався до нас у другому сезоні. Рома взагалі став для мене відкриттям проєкту. Те, що Вероніка Мішаєва, яка у продовженні серіалу також зіграла одну з головних ролей, – крута акторка, я знав. А те, що хтось здивує, не очікував.

З початку повномасштабного вторгнення ви активно волонтерите. Зараз багато розмов про втому від війни, про те, що люди стали менше донатити, що волонтери виснажені. Ви це відчуваєте?

Так, це правда. Багатьом потрібно нарешті зрозуміти, що донат має стати щоденним ритуалом, як почистити зранку зуби. Ти або воюєш, або допомагаєш фронту. Іншого варіанту немає.

Опускати руки – не моя парафія. Завжди встану і піду далі, як би важко не було. Був період життя, коли я сім років хворів, і ніхто не міг поставити діагноз. Попри це, я знайшов рішення і подолав хворобу. У мене немає звички нити. Треба робити свою справу, крок за кроком і не очікувати якихось неймовірних результатів. Один збір закриється за один місяць, інший за п’ять – неважливо, просто роби.

За тиждень до початку зйомок «Плута» у вас народився син Даниїл. Як вдавалося поєднувати роботу в серіалі та перші місяці батьківства?

Розумію європейців, чому вони не народжують дітей до 35 років. Не для того, щоб «погуляти», а щоб зійшла пиха, щоб самореалізуватись і вже мати повне усвідомлення, що ти батько і яка твоя роль. Щоб не було роздратування чи втоми, коли дитина плаче чи не спить другу добу. У моєму випадку все відбулося настільки вчасно, що мені не було страшно, я нічого не боявся. Відчував, що все буде добре. Я завжди хотів тримати свою дитину на руках, говорити з нею, насолоджуватися моментом, хотів підтримувати дружину.

У перші тижні після народження сина я практично жив на майданчику, але в тих умовах робив усе, що можу. Щойно з’являлася можливість, телефонував дружині, вона постійно кидала мені відео та фото з Данєю. Віра дуже підтримувала мене. Розуміючи, що перед зйомкою мені потрібно прокинутись о п’ятій ранку, вона сама вставала до сина вночі, а це завжди 2-3 рази. Це називається дорослість, повага, відповідальність і любов. Дуже вдячний їй, що вона дала мені таку можливість, взяла на себе відповідальність у ці моменти. Коли закінчився проєкт, мої батьківські зобов’язання повернулися до мене.

Пам’ятаєте день, коли дізналися що станете батьками?

Звісно. (усміхається) У нас вже стояла ялинка. Я приїхав додому ввечері, в квартирі було темно, але в кімнаті трохи горіло світло. Проходжу до Віри, вона дивиться на мене з усмішкою і каже: «А ти нічого не бачиш?» І показує на дитячі капці на подарунковій коробці. Дивлюся на них, на неї, на ялинку… Починаю відкривати коробочку, а там УЗД. Важко передати ці відчуття. Я все життя чекав на дитину! Звісно, одразу сльози на очах, радість, неймовірна вдячність. Найцікавіше те, що за нашими підрахунками це відбулось у день вінчання.

Дитина змінила вас?

Попри повномасштабну війну, жах навколо і страшні відео та фото, які надсилають мені наші хлопці з передової, стаєш добрішим. Більш розуміючим, чутливим.

Ви познайомилися з Вірою за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення. Війна вплинула на ваші стосунки?

Читайте також: «Дабл-теща»: Володимир Шумко – про стосунки з бабусею та мамою дружини

Ми стали ще більше оберігати один одного. На другий чи третій день війни ми навіть удвох ходили записуватися в ТрО. Я сказав їй, що піду у військо, а вона мені: «Ні, йдемо разом». Тоді заявок було більше ніж місць, і нас не взяли. У перші тижні було забагато емоцій... Я не думав про те, що через мої проблеми зі спиною, за всіма документами, я обмежено придатний, що там нема реабілітологів, а раптом у мене відмовлять ноги, ніхто не зможе допомогти! Мабуть, я більш корисний тут як волонтер.

На сьомий день війни ми стояли в магазині за хлібом, і я сказав Вірі, що ми повинні обвінчатися. Вона розчулилась, я теж. Пізніше відвіз її, сестру і маму до кордону, а далі до Естонії, сам повернувся писати програму про війну. Віра витримала за межами країни місяць. Сказала: «Або поруч з тобою, або ніяк». І повернулася додому на Пасху.

Чи радитеся з дружиною щодо роботи?

Завжди. Віра поважає мене, мій досвід життя, мій смак. Якщо мені внутрішньо не лягає проєкт чи сценарій, я можу відмовитися від участі. Через це була складна ситуація, коли фінансово було важко. Попри це, вона ніколи не тиснула і завжди підтримувала моє рішення.   

У соцмережах ви дуже тепло пишете про свою бабусю Лідію. Їй 88 роки, вона дитина Другої світової. Ви розмовляли з нею колись про її воєнне дитинство? Що вона розповідала?

Полтава, звідки родом я і моя родина, не була епіцентром боїв, але була окупована. Останнє, що вона розповідала про той період, як її сестра вкрала у німців корову. Але ми не так часто це обговорюємо. Бабуся Лідія намагається концентруватися на позитивних речах і уникає болючих тем.   

Що допомагає вам зберігати стійкість, працювати, ще й знаходити сили на волонтерство?   

Я віруюча людина. У моєму житті було багато складних моментів, я це все пройшов і не втратив віру в Бога. В цей час у мене створилася сім’я, народилася дитина, отже, останні роки я йшов вірним шляхом. Саме віра не дає мені закритися, вмерти всередині, навпаки дарує енергію і силу. Завдяки цій силі знаходиться ресурс бути корисним для фронту, об’єднувати акторів, учнів, створювати проєкти, щоб люди донатили. Ця енергія допомагає втриматися у ці жахливі, темні часи. Я думаю, що не зупинюся з волонтерством після нашої перемоги. Бо попереду у нас дуже багато роботи. Це вже наш генетичний код.