Ірина Хоменко дала відверте інтервʼю про життя під час війни

Читайте також: Гороскоп на листопад 2023 року від тарологині та езотерикині Тетяни Гай

Ірино, вже більше ніж 1,5 року триває повномасштабна війна. Як змінилося ваше життя за цей час, які зміни бачите в собі?

Це просто жахливо – усвідомлювати, що більше ніж 1,5 року ми живемо в умовах повномасштабної війни. 2014 року, коли почалася війна, багато центральних, північних, південних і західних областей не розуміли, що відбувалося в Донецькій і Луганській областях. Тоді в квартирі моєї мами жила жінка-біженка з дитиною, моя мама відчинила їм двері, і вони мешкали у неї понад пів року. Звичайно, я тоді вже жила окремо, але ми допомагали чим могли. Ми розуміли, який жах переживали ці люди. Тому для нас війна триває вже більше ніж 9 років.

2017 року ми з «Мамахохотала» вперше поїхали в деокуповані території Донецької області з виступами. Проїжджали крізь зруйновані будинки. Першим у нашому турі було місто Слов'янськ, яке мене дуже вразило. Тоді, повернувшись додому, я обійняла свого сина і чоловіка і сказала їм: «Не доведи, Господь, щоб це пішло далі». Як ми бачимо, на жаль, «рускій мір» не зупинити. Він як ракова клітина хоче заволодіти всією планетою.

Тож не скажу, що моє життя суттєво змінилося. Я жила з 2014 року з розумінням, що в країні йде війна, але мені дуже шкода, дуже соромно, що 2014 року я не була настільки активною у волонтерстві, у допомозі ще більше людям, які цього потребували, нашим військовим. Тому що ми не так зважали на серйозність ситуації, яка відбувалася в країні тоді. Зараз ми розуміємо – в єдності наша сила.

Багато людей зараз свідомо чи підсвідомо ставлять життя на паузу. Чи був у вас синдром відкладеного життя? За якими принципами живите зараз ви?

Мені здається, що я до сих пір відкладаю багато речей на потім, до кращих часів. Не дозволяю собі багатьом речам радіти, не дозволяю собі іноді побалувати себе або відпочити. Я завжди думаю: «Як же там наші хлопці на передовій». Навіть такі прості речі, як випаде сніг – люди радіють, а я думаю як їм там в окопах. Тому у мене є така проблема. Звичайно, я намагаюся робити так, щоб моя сімʼя хоч мінімально, та жила нормально, щоб вона почувалася так, як раніше, але це майже неможливо, адже ми живемо в умовах війни. Але я вчуся жити по-новому, вчуся радіти моментам, вчуся пропускати якісь речі, не брати близько до серця. Дозволяю собі інколи не бути ідеальною, і дозволяю дітям помилятися, зайвий раз погратися чи подивитися мультфільм, ніж слідувати тим вимогам, які я ставила до себе та до своєї сімʼї раніше.

Пішла друга осінь в умовах повномасштабної війни, чи готувалися до зимового періоду після минулорічних подій?

Так, і продовжую це робити! Наприклад, сьогодні ми з сином Дамиром плануємо піти в магазин і купити дуже теплі піжами і теплий спортивний одяг для дому. Звісно, ми сподіваємося на краще, але ми всі свідомі люди і розуміємо, що та гнила нація бомбитиме нас і намагатиметься зробити все, щоб ми замерзали, хворіли, були ще більше зневірені та знесилені. Але не можна цього допустити! Крім того, чоловік придбав зарядні станції акумуляторні, щоб було хоча б якесь мінімальне світло.

Чи знайоме вам поняття осінньої хандри? Відчуваєте спустошення восени чи навпаки: осінь – ваше джерело натхнення?

Минулої осені я, мабуть, вперше в житті відчула депресивний стан. Я не можу сказати, що це була депресія, тому що я її не лікувала, але це був складний депресивний стан. Можете собі уявити, як я почувалася, коли ми живемо на 8-му поверсі, ліфт не працює, продукти тягаємо на собі самі, дитину, меншу доньку Аврору, я на спині підіймала. В квартирі було холодно – 8–10 градусів. А щоб приготувати їсти – їздили на заправки. Ходили в сусідній супермаркет заряджати павербанки. Ще й у мене діти хворіли 1,5 місяці, і я вже не знала, чим їх лікувати, я думала, що нас в лікарню покладуть. Та й до того ж ми розуміємо, через що це було – нас постійно обстрілювали. Це в один момент накопичилося – мені було дуже важко! Зараз я намагаюся не допустити цього стану, я знаю, що робити, щоб мої діти не хворіли, – тримаю їх в теплі, постійно напуваю гарячим чаєм із термосу – це вже традиція після минулого року. А ще я закупилася потрібними вітамінами.

Крім того, зараз я намагаюся одягатися яскраво, щоб хоч трохи підбадьорювати себе і почуватися добре, не впадати в цю осінню сірість, буденність.

Що зараз надихає вас жити і працювати? У чому знаходите свою мотивацію?

Мабуть, я зрозуміла, що, майже 2 роки повномасштабної війни, жити і не ставити собі цілі, не мріяти – це неправильно. Крім того, я мама, а діти – це наше майбутнє. Як мінімум треба жити заради них, заради себе, щоб самим не розбитися. Тому ми маємо бути в гарному настрої, як кажуть – в ресурсі.

Мене надихають інші люди, які попри війну вагітніють, купують собі житло, створюють нові бізнеси, допомагають працевлаштуватися іншим, втілюють свої мрії в життя, вивчають іноземні мови, залучають міжнародних інвесторів – роблять те, що раніше не робили. Класно те, що ці люди роблять над собою великі зусилля, і я цим надихаюся. Це дає мені змогу і натхнення рухатися вперед і вчитися чомусь новому. А ще хочеться бути кращою в професійному плані, тому я багато черпаю для себе інформації з міжнародних крутих шоу чи ранкових шоу. Та найбільше надихаюся незламними і непереможними українцями.

Влітку ви перебували на так званих канікулах, чи вдалося відпочити, подорожувати? Чим займали дітей?

Так, «Ранок Вдома» був на канікулах, але шоу «Я не забуду» продовжувало зніматися – ми знаходили нових героїв, розповідали нові історії. Вони не завжди позитивні, але ми маємо про них говорити. Я дуже часто бачу в коментарях, що люди не розуміють, навіщо ми піднімаємо теми про загиблих воїнів чи про те, як діти розповідають, що їхні батьки перебувають у полоні, чи хтось із батьків загинув. Люди, ми живемо у війні! На жаль, складається враження, що для багатьох українців ця війна вже закінчилася. Але ні! Ми маємо знати, маємо памʼятати, якою ціною дається нам ця свобода, це життя.

Тож, проєкт працював, але мені все ж вдалося відпочити в серпні і насолодитися аномальною спекою. Дітки трошки позасмагали, ми трошки відпочили, перезавантажилися, щоб восени приступити до роботи з новою силою та енергією. Тому, так, трошки було. Грали з дітьми в бадмінтон, прочитали багато книжок англійською і ще більше українською мовами. І з задоволенням проводили разом час надворі.

Вам, як мамі, мабуть, спокійніше, коли дітки поруч, проте почався навчальний рік. Чи відвели дітей в освітні заклади? Контролюєте їх під час тривог чи «замінувань»?

Минулого року я весь час бігала в Аврорин садочок, коли були повітряні тривоги, забирала її звідти, і вона була вдома зі мною. Через те, що в садочку були не дуже хороші укриття. Дамир же був у школі – там були кращі умови, до того ж я знала, що він з однокласниками і йому там цікаво. Звичайно, зараз, коли тривога, я дзвоню вчительці Дамира та виховательці Аврори, цікавлюся їхніми справами. Викладачі ж постійно скидають нам відео, як дітки проводять час в укритті. Але це реалії життя, якщо вони не ходитимуть в освітні заклади, то в них не буде соціалізації. А це, як мені здається, одне з того, чого хоче нас позбавити ворог, – зробити нашу націю неосвіченою, дикою. Тому наші діти ходять у школу, в садочок, а також на гуртки, розвиваються. Діти – це наше майбутнє. Вони мають бути розвинені, впевнені, соціалізовані, і в них має бути цікаве, повноцінне дитинство.

І, звичайно, Дамир завжди носить із собою павербанк, зарядний пристрій, телефон, браслет, на якому написано, хто він, яка в нього група крові та чи є в нього алергії. Також більшість тривожних валізок знаходяться в закладах освіти. Тому ми робимо все, щоб вони жили нормальним життям і їм було цікаво.

Кажуть, що через війну діти дорослішають набагато швидше, ніж у звичайний час. Чи правда це, і чи треба батькам «відтягувати» це дорослішання?

Так, на жаль, наші дітки дуже швидко подорослішали у багатьох аспектах. Вони ніколи не замислювалися над збереженням свого життя, а тепер розуміють – для того, щоб вижити, їм треба під час тривоги спускатися в укриття. Вони ще більше мають слідкувати за своїм здоровʼям, цінувати дружбу й інші важливі речі. Тому, так, зараз є багато життєвих аспектів, на які раніше ми не звертали їхню увагу, а зараз просимо дуже важких і виважених рішень, адже вони обовʼязково мають дотримуватися певних правил, бо розуміють – тепер не лише дорослі несуть відповідальність за їхнє життя, а й вони самі.

Звичайно, я вважаю, треба відтягувати їхнє дорослішання. Психологи кажуть, якщо дитина не проходить певний етап, то у дорослому житті обовʼязково знову і знову зіштовхуватиметься з подібними проблемами, аж поки остаточно їх не вирішить. Тому все має бути в свій час. Дитинство має бути обовʼязково. Я не знаю, як… Треба водити їх на музичні вистави, святкувати їхні дні народження, якщо є така можливість, обмежити доступ до інформації, яка їм не потрібна, проводити час разом, гратися в їхні улюблені ігри, читати книжки.

Зараз багато українців жаліються на спустошеність і зневіру через тривалу війну. Чи виникають у вас подібні почуття і що робите, щоб не зламатися? Дайте кілька порад читачам.

Найбільше, що нас сьогодні знесилює, – невідомість. Коли ми не знаємо, чого очікувати. Всі ми хочемо знати хоча б приблизну дату, коли війна закінчиться. Так простіше триматися і йти до цієї дати. На жаль, поки ми мало чого знаємо. Лише бачимо, скільки наших захисників гинуть, як цивільні гинуть від цих постійних ракетних атак, а зараз осінь, і ми очікуємо посилення обстрілів. Тому ми спустошені та зневірені… але не можна опускати руки! Треба працювати, робити добрі справи, вони допомагають і надихають. А ще я раджу не відкладати життя на потім. Жити сьогоденням і ставити перед собою хоча б мінімальні цілі, досягати їх. Треба жити це життя на повну! Зустрічатися з друзями, з батьками, з близькими, дзвонити їм і казати, як сильно ви їх любите. Частіше бувати на свіжому повітрі. Особисто я собі обираю дату і намагаюся триматися до неї, вірити у краще, далі ставлю наступну… ось так періодами я живу.