Ірина Хоменко про стосунки під час війни: «Зараз важко жити з проблемами чи недомовками»

Читайте також: Тімур Мірошниченко: перше відверте інтерв’ю про усиновлення дитини

Відома акторка і ведуча програми «Ранок Вдома» на каналі «Дом» Ірина Хоменко дала відверте інтервʼю. Артистка розповіла, чому, маючи безліч пропозиції виїхати за кордон з дітьми, залишилась в Україні та зізналася, як змінилися її стосунки з чоловіком за цей непростий період.

Минулий рік став переломним для всіх українців, чим він запам’ятався вам (звісно, окрім початку повномасштабної війни)?

Мабуть, тим, що я для себе відкрила одну із найсильніших і найнезламніших націй. Я завжди знала, що ми дуже сильні, войовничі, що ми діти козаків і козачок – вільні, незалежні – і що в наших жилах тече непроста кров. Але я думаю, що зараз кожен для себе зрозумів, хто він є, чого вартий і пишається тим, що він українець!

Я переконалася, що теж дуже сильна людина і можу набагато більш ніж те, що робила раніше. Думаю, кожен відкрив у собі подібні речі. А ще відкрила для себе багатьох людей з інших країн – всіх тих, хто надав житло, прихисток для українців. Безмежно вдячна всім моїм друзям, які написали мені в перший день війни, запросили до себе. Вони готові були навіть зустріти мене на кордоні. Але звичайно, я не зробила цього, адже маю іншу позицію.

Чому не поїхали? І чи не шкодували про своє рішення?

Я вирішила, що це буде моя своєрідна зрада. Звичайно, я чула багато наративів типу: «Я народжувала дітей не для війни», і мені соромно за людей, які так думають. Бо складається враження, що більшість українок народжували для війни, адже вони залишилися вдома.  

Особисто для мене це була б зрада. Якщо всі виїдуть, то хто тут залишиться? По-друге, я не могла залишити свого чоловіка. І найголовніше – я хочу виїжджати з України тоді, коли хочу, а не примусово, коли мене змушують обставини! Адже це було зроблено спеціально, щоб розлучити людей, розбити сім'ї, щоб менше людей було на території України. Тому я залишилася тут. Я знала, чим можу бути тут корисна, і намагалася робити все від мене залежне. Тому ні, я не шкодую про своє рішення, адже зберегла і продемонструвала своїм дітям сімейні цінності. Я б не хотіла, щоб у випадку війни мого сина залишили тут самого, тому не змогла залишити і свого чоловіка.

Вдома ми дотримуємося правила «двох стін»

Кажуть, зараз в Україні немає стопроцентно безпечних місць, але ви працюєте, їздите на зйомки, тримаєте усмішку. Чи є місця, де ви почуваєтесь в безпеці? Хто чи що це гарантує?

На початку війни я подзвонила своїм друзям військовим і запитала, можливо, краще виїхати на Захід, Південь чи в Центр України, чи буде там безпечніше? І мені тоді сказали, що ніде на території України наразі, на жаль, не має безпечних місць. Хіба за кордоном. Але ж ми бачили, що уламки ракет навіть у Польщу та Молдову долітають. Мені здається, що немає абсолютно безпечних місць навіть за кордоном, адже громадяни рф порозʼїжджалися по всім куточкам світу.

На жаль, я не можу спати спокійно навіть у своїй затишній улюбленій квартирі в Києві, тому що постійно прислухаюся, чи не має повітряної тривоги, чи не лунають вибухи або ще щось. Моє серце неспокійне за життя моїх дітей. Навіть коли вони в закладах освіти – Дамирчик у школі, а Авророчка в садочку, я все одно під час повітряної тривоги біжу та забираю їх в укриття чи додому, де ми дотримуємося правила «двох стін». Тому я не відчуваю себе в безпеці, але намагаюся шукати розради в чомусь іншому. Це мені дарують мої діти, улюблена робота, коханий чоловік, обійми з мамою, зустрічі з братом і його сімʼєю.

Проте я вірю в ЗСУ, вірю в ППО, вірю в наших комунальників, ДСНС і безмежно вдячна за те, що вони роблять для нас і для нашої країни.

На початку війни ви розповідали про жахаючі малюнки сина Дамира і про те, що хлопчик, наслухавшись історій однолітків, переживав стрес. Як зараз почуваються діти?

Так, мій Дамир напередодні війни після спілкування з однолітками дуже боявся того, що почнеться війна і ракета прилетить в їхню школу. Тому кілька днів поспіль я забирала його раніше зі школи, а в перший день війни, коли ми їхали з Києва, він сказав, що щасливий, бо не піде в школу. Я ще відреагувала словами  «радіти немає чому». На що він повернувся до мене з переляканими очима, сповненими сліз, і сказав: «Як ти не розумієш, якщо б я пішов у школу, туди б прилетіла ракета, і ми всі загинули».

Ми довго його лікували, чесно скажу. Я звернулася до своєї подруги, психологині, вона теж із ним розмовляла, вчила мене, як правильно з ним говорити. Ми приймали медичні препарати, адже він не міг нормально спати. Він і досі не спить сам, на жаль, бо боїться. Я чула про такі ж ситуації від батьків його однокласників. Тому ми досі працюємо над цим.

Наші стосунки змінилися

Він повернувся до школи чи досі є страх?

Дамирчик дуже не хотів йти до школи, хоча вони з класом повернулися не у вересні, а в жовтні. Проте для нього це був сильний стрес. Ми з ним ходили в укриття школи, я пообіцяла його забирати у разі повітряної тривоги. Хоча йому й подобається в укритті школи. Там, дякувати богу, зробили безпечне місце і вчителі доклали максимум зусиль – прикрасили укриття гірляндами на батарейках. Але частина страху досі живе в кожній дитині. Ми працюємо над цим і, мабуть, ще довго працюватимемо. Зараз вже легша ситуація.

Іро, що зараз допомагає вам триматися?

Мабуть, робота, обійми чоловіка, мами, близьких. Для мене, як і для кожної мами, найкращий антистрес – це дітки, а ще моя киця, яка до речі стала дуже тактильною – часто приходить і просить, щоб її погладили. Мені здається, що тварини зараз теж переживають стрес.   

Крім того, слухаємо музику, дивимося позитивні мультики, читаю казки дітям. А ще працюю – завжди в роботі, щоб не забивати голову непотрібними речами.

За майже рік війни чи змінилися ваші стосунки з чоловіком?

Так! Раніше я багато чого могла йому пробачити, а зараз не пробачаю і говорю йому про це прямо. Він теж дуже змінився, зрозумів, настільки для нього важлива наша сімʼя, я, діти і їхній емоційний стан.

Ми домовилися, що машина нам потрібна для того, щоб у разі небезпеки ми могли вивезти дітей у безпечне місце. Оскільки ми живемо на Лівому березі Києва, завжди хтось має залишатися поблизу нашого дому, щоб забрати дітей і забезпечити їм комфортні умови.

Тому так, наші стосунки змінилися. Були моменти, коли ми розмовляли не на підвищених тонах, але на дуже серйозні теми, озвучили одне одному те, що нам не подобається, розібрали ці питання і вирішили їх. Раніше ми на це закривали очі, а зараз не закриваємо, натомість вирішуємо проблеми. Зараз важко жити з проблемами чи недомовками.