Валентина Хамайко: Були сльози, емоційні розмови, багато важких питань

Читайте також: Гурт SESTRA: музика, яка народжується у війні

Валю, як вдається поєднувати побут та роботу на телебаченні? І те й інше забирає чимало часу та сил, чи важко віднайти той баланс та дотримуватись його? 

Раніше поєднувати роботу та побут було простіше, бо поруч був чоловік, а це значна підтримка. Зараз Андрія немає, він служить. Ловити цей баланс стало набагато складніше. Маю зізнатися, що почала працювати в дві зміни: в денну і нічну. Це образно (посміхається). Бо вночі переважно побутові моменти вирішую і готування. Протягом останнього року я сплю набагато менше. Розумію, що це впливає і на здоров'я, і на зовнішність, але інших варіантів зараз немає. 

Від певних видів побуту довелося відмовитися. Наприклад, я раніше любила готувати великі вечері. Ми збиралися родиною, у нас були спільні сніданки, вихідні обіди, вечері та чаювання. Зараз цього, на жаль, немає. Я дуже сподіваюся, що ця звичка у нас збережеться з поверненням чоловіка і закінченням війни. Зараз все стало набагато швидшим: ми снідаємо, швидко збираємося, і тільки о 9-й вечора повертаємось додому. Це вже не час, щоб щось готувати. 

Зараз мої діти – 9-річна Мирослава та 12-річний Михайло – починають готувати самі. Роблять це абсолютно спокійно й так, щоб нагодувати й меншого брата Андрійка. Вони іноді сумніваються, чи можна поєднувати ті чи інші продукти, і в такі моменти телефонують мені та просять наче якогось підтвердження. Іноді це смішно, але це класні експерименти, тому нехай пробують. Принаймні зараз вони задоволені, а мені трохи спокійніше. Я не переживаю, що вони залишаються на кухні. Розумію, що є помилки, але на них й найкраще вчитися. Вони вчаться самостійності.

У вашому Інстаграмі можна побачити, що у вас ніжні та дружні стосунки з дітьми. Як знаходите мову з кожним, адже всі різні: зі своїми характером, поглядами на життя.

Діти дуже різні, з різними характерами. Я постійно балансую, намагаючись враховувати характер кожного. От старша Соломія, якій 14, вже дуже самостійна і рішуча. Вона багато рішень хоче приймати сама. І я їй насправді дозволяю це робити, в мірах можливостей. Соломія влітку цього року прийняла  рішення їхати вчитися у Відень та спробувати жити окремо від нас в гуртожитку. 

Багато хто каже, що у 14 років ще дуже рано, але в мене є підстраховка: у Відні живе моя рідна сестра зі своїми чотирма дітьми. Тому у Соломії завжди буде можливість приєднатися до рідних. Ми на зв'язку, я довіряю дитині, вона гарно вчиться. Соломія хоче бути самостійною, і в цьому бажанні не можна забороняти. Я намагаюсь тримати баланс батьківства. Мама і тато завжди мають залишатися для дитини опорою і авторитетом, скільки б років дитині не було – 25, 30, 35. 

12-річний Михайло, навпаки, перейшов у такий досить складний підлітковий вік. Це той час, коли у нього є трохи підліткової агресії й зміни емоційного стану. Я вважаю, що тут максимально потрібно бути поряд з дитиною, приділяти йому увагу, пояснювати його емоційний стан. Михайло – це той хлопець, якому постійно потрібно контролювати його навчання, бо  іноді, як то кажуть, «заносить на поворотах». 

Саме стосунки між Михайлом і Соломією, до речі, теж вплинули на те, що я дозволила Соломії жити окремо. Бо коли двоє дітей в підлітковому стані, між ними часто відбуваються сварки. Тому, щоб зберегти рівність цих стосунків, треба дітей трішки розвести. 

А молодших дітей я направляю та підтримую в починаннях. У меншої доньки Мирослави  достатньо багато спорту. Тому тут треба балансувати і між спортом, і між натхненням, і між навчанням. 

Андрійку лише 4, у його віці в старших дітей вже  починався якийсь вид спорту, але у мене, на жаль, фізично на це не вистачає часу. Мене гризе від цього, скажу чесно, переживаю, що немає часу возити його на плавання, бо він хоче плавати. Не вистачає часу і фізичних можливостей.  Я сподіваюсь, що ця війна не буде тривати дуже довго і ми надолужимо всі його бажання.

Мама у житті дітей має бути другом чи все ж таки залишатися мамою?

Я б не розділяла. Я проти переходу на повністю дружні стосунки, бо все одно батьки мають залишатися авторитетом для дітей. Друг – це той, з ким можна неформально спілкуватися, це інші стосунки. З батьками мають бути довірливі стосунки, проте все  ж таки залишатися історія «мама і дитина». 

На жаль, я в дорослому житті бачу приклади, коли діти виростають і починають вести себе як батьки зі своїми ж вже батьками-пенсіонерами. Це не зовсім правильно. Ти можеш допомагати, підтримувати, але не потрібно виховувати своїх батьків. Вони вже дорослі люди. Ти можеш їх зрозуміти – як колись тебе батьки розуміли в підлітковому віці, так і ти зрозумій своїх батьків, які вже у поважного віці. Тому я за довіру і збереження батьківських стосунків.

Які головні правила у вашій сім’ї?

Важливо не жити очікуваннями. Як тільки у мене з'явилася перша дитина, потім досить швидко друга, я зрозуміла, що мої очікування не співпадають з реальністю. Це досить часто розчаровує. Головне моє правило – відчувати ситуацію тут і зараз і балансувати в тих умовах, в яких ми опинилися.

Діти часто кидаються такими фразами: «ніколи більше», «нізащо», «навіть не кажи», але проходить якийсь час – і вони змінюють свою позицію. Тут можна або дорікати тими словами, або сприймати ситуацію по-новому і розуміти дитину. Тому я за відчуття ситуації тут і зараз, за відчуття емоцій, які переживає дитина, за те, щоб навчитися її чути. Часто ми в стосунках глухі одне з одним. Одна людина говорить, а інша її не чує, а так не можна. У сім'ї й в стосунках потрібно вміти чути одне одного. Якщо тобі щось болить, потрібно говорити про це, а не замовчувати. Говорити з дітьми, незважаючи на те, скільки їм років, 4 чи 24. Говорити про це з чоловіком. Відчувати, слухати і казати – це той баланс та  трикутник, яких потрібно постійно дотримуватися. 

У великій сім'ї діти сваряться, іноді провокують одне одного. В таких ситуаціях я намагаюся завжди покроково розбирати ці важкі моменти і все пояснювати. Сподіваюсь на те, що колись вони навчаться відчувати ці моменти і не реагувати на провокації інших людей. Бо протягом життя цих провокацій буде дуже багато.

Як ви сприйняли новину про те, що чоловік іде на фронт? Які емоції відчували тоді, в день, коли про це дізналися, та вже зараз? 

Читайте також: Гороскоп на жовтень 2023 від тарологині та езотерикині Тетяни Гай

Ситуація розгорталася досить поступово, напевно, органічно. Андрій не з тих людей, хто відсиджувався. Він з перших днів, з 24 лютого, був причетним настільки, наскільки зміг. Записувався у військомат, але тоді його не забирали, бо він багатодітний тато, в нього двоє літніх батьків і вік. Він не підлягав під першу хвилю мобілізації, але і осторонь не стояв. Тому, починаючи з перших днів і місяців, він постійно був із військовими. Це були і ГУРівці, і підрозділи, які стояли поряд з місцем, де ми живемо. 

7 березня ввечері, коли ми ще не знали про Бучу та Ірпінь, чоловік вдома розповів, показав фото, і ми зрозуміли всю небезпечність ситуації… Ризики були дуже високі, бо ми живемо в Київській області. Тому в ніч з 7 на 8 березня було прийнято рішення, що нам потрібно розділити ризики. Двох старших дітей з їхніми паспортами відправили до сестри у Відень. Просто паспорт, просто дитина, просто дрібні кишенькові гроші, які тоді були готівкові, бо не готівкові були нікому не потрібні. Я написала на папері і в телефоні адресу сестри і сказала, що вони мають доїхати у Відень. Першу частину дороги їхали з одними знайомими, від Польщі вже з іншими знайомими.  Ми з меншими дітьми залишилися тут. Я не хотіла кидати чоловіка, ферму і батьків Андрія. Тому молодші діти залишилися зі мною, а старші – поїхали жити окремо. Ми не розуміли, чи побачимося ще, тому що ситуація дійсно була дуже складна і загострена. Я не могла її озвучувати дітям, про це знали тільки я і чоловік. 

А далі все органічно відбувалося. Андрій все більше занурювався у військову тему. Потім, коли старший син Андрія, Остап, вирішив іти на службу, чоловік теж пішов… 

Це трапилось у серпні 2022 року. Слова чоловіка, що завтра він їде у військову частину. Зізнаюся, більше ніж місяць не могла внутрішньо прийняти ситуацію. Я дуже злилася на чоловіка, навіть були моменти, коли не хотіла йому дзвонити. Злилася, що він не говорив зі мною про це, бо я б могла морально себе до цього підготувати. Зі мною потрібно розмовляти, але він, напевно, боявся і, можливо, сам вагався приймати це рішення, бо воно для нього було достатньо складне. Тому так і трапилося. В мене не питали, він поїхав, а я досить довго адаптовувалася до ситуації і приймала її.  Були сльози, емоційні розмови, багато важких питань, на які чоловік не хотів відповідати. Це для мене боляче, бо ці питання мене турбують теж. Відповіді на них я шукала у вустах інших людей, близьких друзів, кому він, можливо, відповідав.

Я перейшла на те, що почала дарувати йому світлі та смішні історії, тепло дому, розповіді про сина. Відчула важливість в тому, що психологічно маю балансувати його емоційний стан, тим більше це було особливо важко після загибелі Остапа.  

Коли чоловік іде на війну, особливо тяжко це переживають діти. Як ви говорили з ними на цю тему та пояснювали, чому саме тато там має бути?

Я пояснювала словами чоловіка. Вони злились, питали та переживали. Мирослава казала: «Мамо, а у моєї подруги тато вже повернувся, він тепер нікуди не їде, може наш тато теж так може?» Я відповідала, що фізично та документально може, але як людина – ні. Він не може залишити тих хлопців, для яких є керівником. Не може залишити свій підрозділ, бо за час першого року служби він вже сформував розвідувальний підрозділ «Шершні Довбуша».

Дітям пояснювала чесно: я з татом про це говорила, на що він сказав, що хоче бути в цей момент там, де твориться історія нашої країни. Хоче чесно дивитися в очі своїм дітям, які підростуть і рано чи пізно запитають, де він був в ці страшні роки. Йому хочеться чесно відповідати та розповідати, що він робив. Андрій ніколи не засуджував тих чоловіків, які не мають внутрішньої сили йти воювати, але сам він цю силу має, тому має бути там, де відчуває. Ми спілкуємося, телефонуємо, я пояснюю дітям, чому тато іноді не може виходити на зв'язок. Ми обов'язково надсилаємо йому усміхнені фотографії, бо хочемо бути світлом і теплом для нього у цей період життя.

Як трансформувалися ваші з Андрієм стосунки під час війни?

Про це можна буде говорити пізніше. Знову ж таки, я приймаю те, що є сьогодні. А на сьогодні є щоденні розмови по телефону чи через відеозв'язок. Є рідкі повернення додому, обійми, сміх, сльози, бо нервова система розхитана. Не знаю, що буде потім. Усвідомлюю, що це буде довгий період відновлення. Вже більше ніж рік діти ростуть без щоденного фізичного, тактильного та емоційного впливу тата. Я навіть не розумію і не усвідомлюю на даний момент, які будуть наслідки цього.

Не розумію, тому загадувати наперед не буду. Радію тому, що є зараз, а це емоційні зустрічі. Я люблю, коли чоловік повертається. Кожну зустріч можу описати в деталях, бо ми чекаємо тата завжди! Це особливі дні. Мені не вистачає наших довгих розмов з чоловіком. Ми любимо довго розмовляти про життя, про плани. Зараз наші плани достатньо короткострокові. 

Що змінив «Сніданок. Вихідний» на 1+1 Україна у вашому житті?

«Сніданок. Вихідний» для мене став світлом, порятунком та емоційною розрадою. Мені здається, що для мене «Сніданок» за цей рік став психотерапевтом. В найважчі дні, тижні та місяці, коли я приходжу на ефіри, коли мене зустрічають мої колеги, дівчата в гримерці, – це інший світ. Світ, в якому я дозволяю собі емоційно відволіктися від побутових і важких думок, які все одно присутні. Я багато разів дякувала і буду продовжувати, тому що без «Сніданку. Вихідний» мені було б дуже важко. Це моя віддушина, мої найкращі психологи на 2,5 години. 

Пам’ятаєте свій перший ефір на «Сніданок. Вихідний»? Чи був він тоді вдалим, на вашу думку?

Так, він був вдалий, я його пам'ятаю. Пам'ятаю навіть кастинги, які ми проходили. Пам'ятаю все по дрібницях, тому що для мене це був особливий час. Я дуже ціную команду, абсолютно щиро захоплююся та радію кожній можливості тут працювати. 

Це було моє повернення після паузи роботи на телебаченні. Був довгий період, який я присвятила дітям, і, нарешті, мала можливість почати працювати і відновлювати себе професійно. Коли у мене з'явилися думки про повернення на роботу, я хотіла працювати на 1+1. У мене був досвід роботи у «Справжніх лікарях», але тоді я собі чесно ставила питання, маючи трьох дітей і відсутність нянь, які можуть бути ефіри? Балансувати неможливо. А коли за місяць мене запросили на проби проєкту вихідного дня, я подумала, що це неймовірно. Я йшла на проби з внутрішньою вірою в себе, що я йду туди, де потрібна, я йду на своє місце.

У  поверненні на телебачення було багато і внутрішніх особливих моментів. Коли відбувалися проби, відходила з життя моя мама, яка хворіла на рак. Коли я йшла на проби, мамі було погано, але я їй обіцяла, що все буде добре, що я буду працювати і передавати їй вітання. Коли я повернулася з проб, сказала їй, що все добре. Мама так і не побачила мого першого ефіру, але ці спогади все одно є.

А потім ми довго шукали партнера. Пам'ятаю, що навіть серед учасників був Тімур Мірошниченко та Григорій Решетнік. Був дуже емоційний та прикольний тракт з Сашею Поповим, який легко підхоплював будь-які імпровізації. З ним було надзвичайно комфортно в кадрі, і після цього тракту ми буквально через тиждень вже разом працювали у прямому ефірі. Зараз ми класно спілкуємося, і я радію тому, що вже 7-й рік разом, а наші стосунки стають тільки ближчими і дружніми.

Для мене «Сніданок. Вихідний» – це…

Це моє життя. Моя віддушина, світло, моє відродження та відновлення. Велика частина в моєму серці. І я вдячна долі за можливість працювати тут, вдячна своїм керівникам за те, що вони зберегли ефіри після 24 лютого, що вони були завжди на зв'язку. Я ціную і захоплююсь цим. Тому для мене «Сніданок. Вихідний» – це величезна частина мого життя. Важлива і безцінна. І я кожен ефір дякую тим емоціям, які мене відновлюють і наповнюють.

Якщо не робота телеведучої, в якій сфері зараз могли б себе уявити?

Я б використовувала свій медичний фах. Здобувала б другу психологічну освіту. Маючи великий досвід спілкування з різними дітьми, я все одно читаю психологічну літературу, занурююся в ці теми та спілкуюся з психологами. Тому я би працювала в цьому напрямку, використовуючи освіту. 

Якби у мене не було дітей, я була б з чоловіком на фронті. Насправді, я як медик підлягаю під мобілізацію, бо в мене є і військові знання, і медична освіта. І зараз, коли з'являється інформація про те, що будуть мобілізовувати жінок, розумію, що теоретично можу бути серед них теж. Але наявність чотирьох неповнолітніх дітей мене відстрочує. Проте з дітьми у нас теж була розмова, що якби не їхній вік, я була б поряд з чоловіком. Це логічно. 

Яке місце у вашому житті займає кулінарія? Чи можете ви назвати це своїм хобі? 

На жаль, навіть не в першій трійці. Я дуже люблю готувати, люблю збирати гостей. Обожнюю, щоб в мене вдома були життя, сміх, люди й друзі, обійми й щирі довгі розмови. Мені без цього дуже сумно. Але якщо раніше я збирала гостей – і в мене все вже було готове, – то зараз трішки інакше. Я, на жаль, не маю фізичних сил готувати, бо часу немає. Але ми зараз абсолютно по-новому все готуємо разом, коли приходять мої друзі, і в цьому теж є своя певна гармонія і атмосфера.

На жаль, готую я набагато менше, печу набагато менше. Я навіть купувала деякі курси, коли наші кухарі за донати на ЗСУ їх продавали. Я їх купувала, бо думала, що зараз надихнусь і знову почну готувати. Але я дуже мало готувала, бо не можу це робити об одинадцятій вечора, це неправильно і не потрібно. Мої страви звелися до чогось простого, і я більше довірилася дітям, які освоюють кухню. Їм це вдається достатньо непогано. Вже декілька разів я могла повертатися додому, де мене діти годували. Я стараюсь забезпечити їм сніданки, перекуси в школу, приготувати щось основне у вихідні, а далі – знову ж таки – вони самі.