KOLA: Сльози йшли кожен раз, коли бачила і відчувала несправедливість

Читайте також: Юрій Великий: Гумор – це наша зброя, якою ми б’ємо ворога

Українська співачка Анастасія Прудіус, яку всі знають під псевдонімом KOLA, стала однією з тих, чий голос та пісні підтримують нас під час повномасштабного вторгнення.

В нашому інтерв’ю ми поговорили про війну, творчість та особисте життя.

Я просто почала співати душею

Розкажіть, чи пам’ятаєте, що відчували 24 лютого минулого року? Як діяли, чи доводилося вам спускатися в укриття?

Я гадаю, що кожен, хто був в Україні того страшного дня, ніколи не зможе забути ті переживання. Відчувала страх, розпач, що на цю мить ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію, було складно повірити, що це все відбувається насправді у XXI сторіччі. Згодом було прийнято рішення виїхати в Іспанію до мами, але покидала я країну з великим сумом на душі, адже у Києві залишалися мої друзі, команда, близькі люди.

Зараз, коли приїжджаю в Україну на робочі зустрічі, зйомки та виступи і чую звуки сирени, я досі не можу спати. Взагалі, це доволі складний психологічний момент, адже, перебуваючи в безпеці, вдома у мами, моя душа все одно була не зі мною, а з близькими, що залишилися в Україні. Я щодня читала новини і страшенно за всіх переживала. Перебуваючи в Україні, отримую нову хвилю емоцій. Це і радість бути вдома, бачити своїх близьких, але у той же момент страх за своє та їхнє життя.

Пам’ятаю, як у день зйомок новорічного шоу ми з командою сиділи в укритті «Атласу», щоби перечекати страшні обстріли Києва. Крім жаху у такі моменти розриває зсередини злість на росіян, адже яке вони мають право відбирати життя у нашої країни, звідки у них стільки ненависті до українців? І почуття безпорадності перед ракетами, що летять на твоє місто. Єдине, що надавало сил, це віра у наші сили ППО та ЗСУ. 

Як змінився ваш репертуар за час війни, його подача і стиль?

Приїхавши до мами, мене не відпускав внутрішній біль, щоби якось його пережити, я почала виплескувати все у свої пісні. Це для мене було своєрідною медитацією, способом поділитися своїми почуттями і душевними переживаннями. Я почала вести музичний щоденник в інстаграмі, і він став моїм прихистком. Взагалі не замислювалася над тим, як на мою творчість відреагують слухачі. Але, враховуючи, що подібні емоції переживала більшість українців, мої пісні їм сподобалися, я отримала багато слів вдячності та підтримки і зрозуміла, що це потрібно людям. Тому можна сказати, що я просто почала співати душею. Здебільшого це моє бачення світу, власна історія та сприйняття подій, але кожен може у моїй пісні побачити аналогію зі своїм життям. Тому основою стилю та подачі є щирість.

Розкажіть про ваші колаборації, зокрема дует зі співачкою MamaRika.

За минулий рік у мене було декілька дуже цікавих та успішних спільних проєктів. Це і «Чи разом» польською мовою з репером Siles, і «До батьків» з Кречетом, і «Доньці» з військовослужбовцем і поетом Павлом Вишебабою, ще був крутий благодійний проєкт з відомим українським художником Даніелем Скрипником. Я дуже радію кожній такій можливості, адже вважаю, що подібна практика тільки допомагає нам розвивати український музичний ринок, виходити на новий рівень, тим самим збагачувати нашу культуру. 

Дует з MamaRika став для мене дуже приємним, бо я люблю Настю та її творчість, мені імпонує все, що і як вона робить. Коли Ваньок Клименко написав першу частину пісні, було одразу вирішено, що її ми виконаємо разом з Настею, пізніше ми втрьох дописали повну композицію. Це була дуже легка колаба, ми з нею на одній хвилі, співпраця була в одне задоволення. Також мені подобається пісня, вона про наших неймовірних українців, і я хочу, щоби її почули якомога більше людей, щоби кожен, у кого раптом опускаються руки, прислухався до неї, згадав, які ми круті, і наповнився енергією, гордістю та силами продовжувати боротьбу.

Що зараз у вас відбувається в особистому житті?

Відповідь на це питання є в моїй останній пісні «Тебе-Собі». Вона про справжнє кохання, якому жодні кілометри та відстані не стануть перепоною. 

Ми за рік відчули увесь спектр відчуттів – від абсолютної ненависті до абсолютної любові. А у вас за рік яких відчуттів було найбільше?

Читайте також: Олена Курта: Війна навчила нас всіх цінувати кожну мить

За рік повномасштабного вторгнення в мене був такий спектр емоцій, який я не відчувала ніколи раніше у своєму житті. Відчуття страху вийшло на новий рівень, так само як і відчуття справедливості. Стала більш сміливою, самостійною, дорослою – зрозуміла, для чого я прийшла в цей світ і що по-справжньому люблю, а що ні, в мені з’явилося почуття необхідності віддавати, робити щось корисне, добре для людей, я почала любити цей світ на якомусь іншому рівні, попри весь біль… Гарних емоцій все ж таки було більше, бо кожна хороша новина з фронту викликає гордість та велике щастя! 

Зараз я відчуваю в собі сили і хочу музикою робити добро

Що вас змусило плакати найсильніше у житті? 

Ця клята війна… Сльози йшли кожен раз, коли бачила і відчувала несправедливість, коли було боляче від розуміння, що ти не можеш вплинути на якісь процеси, завадити чомусь або якось допомогти тим, кому зараз дуже страшно й важко. Коли було розбите серце, і це просто треба було прийняти. Цей рік був наповнений слізьми…

Який ваш стан зараз – втомилися чи навпаки, стали більш мотивовані працювати на перемогу?

Зараз мій стан спокійний, рівніший в емоційному плані. Я дуже мотивована і вірю ще сильніше в те, що скоро у нас буде все настільки круто, що ми самі не уявляємо ще цього. Кожен день працюю, розвиваюся та намагаюсь допомагати так, як вмію, іншим, кому це потрібно. Зараз я відчуваю в собі сили і хочу музикою робити добро.

Після 24 лютого артисти почали не просто масово записувати пісні українською, а й перекладати свої російськомовні треки. Ваше ставлення до такого?

Я вважаю, що кожен з нас робить внесок у розвиток української культури, кожен наближає перемогу, і разом ми сильніші. Якщо хтось і перекладає пісні – то це ж прекрасно, це означає, що буде ще одна пісня українською мовою, я не бачу в цьому нічого поганого. 

Що ви думаєте про українських артистів, які знаходяться у рф та ні слова не сказали про те, що в нашій країні війна?

Хто це? Хто ці люди? А вони взагалі люди? Мовчати, коли вбивають людей, несуть зло на твою рідну землю, руйнують кожен куточок життя, як звірі пруться у твій дім, а ти мовчиш – це, взагалі, можливо? 

Я думаю, що в цих людей просто немає серця, а ще вони думають лише про себе, аби не втратити роботу або ще щось. Той факт, що втрата і зрада свого дому для них є нормальним явищем, означає, що такі люди не знайдуть собі місця в цьому світі ніколи. І я думаю, згодом їм буде соромно за свою слабкість, нерішучість, байдужість продовж всього свого життя, і позбавитись цього відчуття вони не зможуть ніколи, я впевнена!