Переможець Голосу країни-13 Михайло Панчишин (Ptashkin): стати майбутнім української музики

Читайте також: Гороскоп на тиждень 30 жовтня - 5 листопада 2023 від тарологині та езотерикині Тетяни Гай

29 жовтня на телеканалі «1+1 Україна» відбувся довгоочікуваний суперфінал європейського сезону «Голосу країни-13», який пройшов у прямому ефірі із Варшави на виробничих потужностях польського мовника Telewizja Polska (TVP). 

За перемогу в суперфіналі «Голосу країни» змагалися 8 учасників із різних команд. У останній етап 13 сезону пройшли два вокаліста: військовий тилового забезпечення, 24-річний Юрій Городецький із команди Dorofeeva, а також комісований за станом здоров’я військовий, 25-річний Михайло Панчишин із команди Артема Пивоварова. Головну інтригу вечора було розкрито. За результатами глядацького голосування переможцем став Михайло Панчишин, більш відомий за позивним Ptashkin. Свою перемогу вокаліст присвятив своїм побратимам. 

Михайле, вітаємо з перемогою, скажіть, що ви відчули, коли оголосили, що саме ви стали переможцем «Голосу країни-13»?

Я сприймаю інформацію на слух, я аудіал, тож коли я почув своє ім’я – спочатку заціпенів. Усі думки одразу змішались, їх стало дуже багато. Одразу згадав батька, бо немає нічого ціннішого, ніж коли батько пишається сином. Потім я відчув неймовірну вдячність за те, що мої пісні будуть і далі звучати, нести мій меседж на широку аудиторію. Чесно кажучи, я навіть не знаю, як описати цей стан, все ніби в тумані, а всі думки та емоції змішались у щось дуже потужне.

Хіба ви зовсім не очікували, що станете переможцем?

Чесно кажучи, не очікував. Все, що ми вже могли сказати, ми сказали під час проєкту, розповіли про хлопців, донесли свій меседж людям, показали світові нашу пісню. На фіналі я просто видихнув і вирішив викластись на максимум, на жаль, на той момент  у мене були невеличкі проблеми зі зв’язками, до того ж я перенервував, тому не був повністю задоволений своїм виступом, хоча на репетиціях все було ідеально. Але люди повірили в мене і дали шанс, дякую за це. 

У вас були сильні конкуренти? Чи вдалось стати друзями з кимось з учасників?

Ще зі сліпих прослуховувань усі конкуренти були дуже сильними. Я не вважав жодного з них конкурентом, тому що у кожного з них я чомусь вчився. Майже кожен учасник навчив мене чомусь новому. Ми дуже подружились між собою, бо у нас одна мрія на всіх – стати майбутнім української музики. Перед тим як вийти на сцену суперфіналу з другим суперфіналістом Юрієм Городецьким, ми взялися за руки і домовились, що в будь-якому випадку переможе ЗСУ, ми сильно підтримували один одного, адже ми з Юрою побратими в першу чергу. З іншими учасниками ми теж дуже подружились і вже створюємо купу колаборацій. До того ж спільна робота над новою піснею, яку ми з Артемом анонсували у «Сніданку з 1+1» дуже зблизила нас з іншими учасниками команди, поки ми записували пісню і знімали кліп на неї. Дякую Артему за цю можливість, він що каже, те і робить.

Що вас найбільше здивувало в роботі з  Артемом Пивоваровим?

Артем дуже щирий і чудово вміє підбирати потрібні слова у потрібний момент. Я не думав, чесно кажучи, що він настільки буде включатись у роботу протягом проєкту. Він постійно сам дзвонив по відеозв’язку, підтримував, нагадував, що треба щось робити. Він віддавав мені максимум своєї енергії. Ми дійсно стали братами і після суперфіналу домовились ні в якому разі не губитись.

Пам’ятаєте, як починалась ваша творча кар’єра? Ваша найперша музична робота – це…

Наші з Артемом шляхи тут схожі. Я починав грати рок-музику у підвалах, на дешевих інструментах. Намагалися зібрати гурт, виступали на Дні міста. Моя перша музична робота була написана російською мовою, до 2014 року я слухав та писав російською, але ще перед війною дав собі слово, що буду писати тільки українською мовою, бо хочу піднімати українську культуру, це рішення я прийняв вже у свідомому віці, не дивлячись на зросійщене дитинство. Я думав, чим можу допомогти у відновлені української культури, і на той момент розумів, що це музика.

Що ніколи не зупиняло вас займатись музикою і спонукало рухатись далі?

Це моя віра в людей і віра людей в мене. Буває, що я перестаю вірити в себе, але я не можу перестати вірити в людей, у тих, хто мене підтримує, у наших хлопців, військових, я не можу здатися заради них. Це те, що мотивує мене рухатись далі і продовжувати займатись музикою.

Яким для вас був початок повномасштабного вторгнення? Де вас зустріла війна?

Я зустрів повномасштабне вторгнення в себе на студії, а оскільки я хлопець спортивний, то не довго вагався і пішов у військкомат, аби стати на захист України. Я швидко зрозумів, що не пробачу собі, якщо не піду до Збройних Сил України. Тож це було на студії, на той момент я проводив там дуже багато часу за своїми піснями. 

Як наважились піти у військкомат та стати на захист країни?

Було досить важко, було страшно. Але бажання захистити рідних, країну, жінок, дітей було сильніше за відчуття страху. На початку було ще нічого не зрозуміло, я не знав, як підключитись, наприклад, до волонтерів, тому це було єдиним рішенням для мене. Жодного разу я не пошкодував про своє рішення боронити Україну в лавах ЗСУ. Я набув нових знань, навичок, знайшов побратимів, завдяки нашій сильній нації я набув бетонних переконань та цінностей, став справжнім патріотом своєї країни. 

Ви багато разів були в гарячих точках, спілкувалися не тільки з військовими, а й з цивільними. Які історії запам’ятались найбільше?

На початку своєї служби я не був у піхоті, яка воювала, ми з хлопцями з моєї бригади допомагали евакуювати людей з Ірпеню. Одне діло евакуювати військових, зовсім інше – цивільних. Військові у нас дуже сильні, дуже витривалі, мужньо витримували біль від поранень, серед цивільних же були і дітки, і жінки, і літні люди. Це найболючіше, що я бачив. Проте ці спогади й мотивували мене продовжувати свою справу, продовжувати бути сильним заради звичайних людей.

Що ви можете сказати про тих українських артистів, які сидять у москві і слова не сказали про війну в Україні?

Вони свою долю визначили, мені немає до них жодного діла. Просто я не уявляю, як можна змиритися з таким вибором, як можна себе пробачити і переконати в тому, що це і є вірний вибір. Я не зміг би себе в такому переконати і домовитись із соромом і почуттям провини. Тож я не можу коментувати подібне, адже ніколи не зможу зрозуміти такий вибір.

Яка у вас зараз мрія?

Я мрію, щоб наші хлопці повернулися живими, щоб змогли реабілітуватися після бойових дій, щоб у них усіх були люди, які допоможуть уцивільнитися та відновитися після усього пережитого. Я це сам пройшов, тому обов’язково буду допомагати іншим. З ветеранами потрібно не просто говорити, їх треба займати чимось, проводити з ними час. Мрію, щоб кожного ветерана, який повернувся, підтримали любляча сім’я, друзі, знайомі та допомогли пережити цей процес повернення до цивільного життя. І звичайно, я мрію, як і всі, про нашу перемогу!