Святослав Гринчук: Мене найбільше зачіпає усе, що пов'язане з дітьми

Майже рік минув від початку повномасштабного вторгнення. Як змінилося ваше життя за цей час? 

Читайте також: Не могла здолати страх: ведуча Наталя Островська про відпочинок у Карпатах

Головна зміна для мене це те, що майже увесь рік з часу вторгнення я провів далеко від своєї родини. Вони виїхали в лютому на захід країни, а потім у Прагу, до моєї давньої знайомої, яка запропонувала допомогу і якій ми назавжди будемо за це нереально вдячні, бо рука допомоги інколи простягається звідти, звідки ти її навіть не очікував.  Восени дружина з донькою приїхали до Києва і вже думали перевозити знову всі свої речі додому, та тут настала черга атаки дронів, і ми вирішили ще трохи почекати з поверненням. Потім – постійні відімкнення світла, загроза другої великої хвилі нападу, словом, поки що вони там, я тут. Намагаємось давати собі раду так, підтримуючи одне одного через відеозв'язок. Колись, знаєте, бувало, що Христина з Дзвінкою  йдуть  десь на прогулянку вдвох, або мають зустріч із кимось із подруг дружини, і ти такий собі думаєш, о, шикарно, матиму кілька годин тиші та спокою, зможу їх якось з інтересом витратити, щоб ніхто не відволікав, подивитись якийсь фільм жахів, наприклад, бо при доньці цього не можна робити. Тепер про такі емоції дивно згадувати, як то кажуть: бійтесь своїх бажань... Загалом, я думаю, у кожного з нас життя перевернулось з ніг на голову. І кожному є що розповісти, про що посумувати, за що ненавидіти ворога. Але порівняно з тими, хто втратив свої домівки, втратив своїх рідних, місяцями ночує у шанцях, чи, наприклад, не спить ночами, пеленгуючи та збиваючи ворожі ракети й дрони, – я точно не в тій ситуації, аби на щось скаржитись, це буде просто неправильно. Ми – медіа, і ми намагаємось робити свою роботу: інформувати, документувати злочини, розповідати про героїв, розраджувати, простіше кажучи, не залишати нашого телеглядача на самоті із тривогою і невідомістю щодо того, що відбувається. Ми також із колегами намагаємося бути корисними не тільки інформаційно. З перших днів війни відкрили програму Ukraine SOS, для того щоб швидко реагувати на термінові запити про допомогу. А зараз збираємо на реабілітаційне обладнання для дітей для львівської лікарні Святого Миколая. Збір проводять мої друзі зі «Сніданку з 1+1» Єгор Гордєєв та Неля Шовкопляс разом зі «Здійсни мрію». Долучитись може кожен. 

Нехай роботи у нас зараз і більше в рази, нехай інколи доводилось ночувати в офісі, у сховищі біля офісу, їхати на ефір в час повітряних тривог – все це невелика ціна, яку треба платити. 

Можете пригадати своє 23 лютого – за день до війни? Які були настрої, думки?

Чесно кажучи, 24 лютого я можу мало не з точністю до години пригадати. А ось 23-тє – це значно складніше.  Спіймав себе на думці, що від нього залишились хіба якісь невеликі спалахи, неначе то було років 5 тому. У телефоні маю одну фотографію – як 23 лютого вранці ми фотографувались з донькою у ліжку, щойно вона прокинулась, у мене був вихідний, тож ми дуркували, поки дружина працювала. Водночас станом на 23-тє путін, пам'ятаю, вже зробив цілу низку агресивних заяв, з яких було зрозуміло: нічим добрим все це не закінчиться. Я чесно скажу, до останнього не вірив, що йому вистачить кровожерливості піти повномасштабною війною одразу з кількох напрямків, бомбардувати мирні міста, тоді найімовірнішим сценарієм мені видавалось якесь дуже відчутне загострення на Донбасі. Але попри те, порадившись із кількома друзями, ми все ж вирішили, що Дзвінці та Христині краще на кілька днів поїхати до бабусі у Львів. Попереду якраз були вихідні, й ми собі думали: якщо нічого не трапиться, у понеділок повернуться назад, влаштують собі таку мандрівку вихідного дня, і мені заодно спокійніше буде. Дружина ще жартувала, що я просто хочу їх спекатись… Тож якраз 23-го ми забронювали два квитки на ранок наступного дня. Ви можете собі уявити, наскільки  згодом я був вдячний долі, що ми так вирішили. О 5 ранку почалась повномасштабна війна. А вже о 6 у моїх дівчат був потяг на Львів, і головне – квиток на нього…

В ефірі ви розповідаєте про людські долі. Різні. Можете пригадати ту історію, яка вразила найбільше?

Мене найбільше, чесно кажучи, зачіпає усе, що пов'язане з дітьми. Відео з Вінниці, яке записують мама з маленькою донечкою за кілька хвилин до того, як малечу уб'є російська ракета, батьки, які у Кривому Розі намагаються витягти з-під завалів затиснену дитину, світлини з дітьми зі шкіл та садочків у сховищах – це речі, які побачиш один раз, і вони залишаються перед очима назавжди. Водночас завжди розчулюють історії порятунку і героїзму, як-от пам'ятаєте знамениту світлину військового, котрий виносив на руках дитину під час евакуації, коли Ірпінь був полем запеклого бою. Вона ще потрапила на обкладинку журналу TIME. У нас в ТСН потім був неймовірно зворушливий репортаж, коли родина врятованої дитини зустрілась із мамою цього армійця, щоб подякувати йому. І ти дивишся на це і розумієш: це сильніше, ніж будь-який драматичний сюжет із книг чи кіно, і все це відбувається просто зараз, в одній реальності з тобою.

Як не втомитись від великого інформаційного потоку? Ваші лайфхаки, поради.

Я дуже застерігаю від перенасичення поганими новинами. Звичайно, зараз хороші знайти нелегко, пропорції точно не на їхню користь, але сидіти цілими днями в інформаційних стрічках, якщо це, звісно, не ваша робота, – точно не варто. Оберіть собі кілька джерел, яким ви довіряєте, будьте поінформованими, але залишайте час і на те, щоб робити щось своє, допомагати собі, своїм близьким, волонтерам, військовим. Коли відчуваєте, що те, що ви читаєте чи дивитесь, вганяє вас у зневіру – подумайте, чи можу я якось просто зараз змінити, або покращити ситуацію. Якщо так – робіть. Якщо ні – рухайтесь далі. 

Під час війни ви вперше написали пісню під гітару, ще в березні, виклали її у тікток. А зараз щось нове написали? 

То була така суто «коридорна творчість». Коли у Києві гриміло, вороги були недалеко від міста і треба було годинами сидіти за двома стінами, перечікуючи небезпеку та при цьому не розряджати телефон. Зараз уже ситуація, на щастя, трохи інша, та й павербанками я суттєво закупився, тому є змога займатись звичнішими справами. Ще було приємно те, що наша талановита глядачка Марія записала кавер. Дуже сподобалось чути пісню у виконанні людини з чудовим голосом і професійним володінням інструментом.  Зараз, коли немає світла та інтернету, – теж інколи можу у темряві щось тихо собі награвати. Сподіваюсь, сусіди до цього ставляться з розумінням. Маю десь 2–3 нові пісні, але до них ще треба дошліфувати текст. Може, навесні знову щось викладу у тікток. Але нічого не обіцяю.

Яку музику слухаєте? Чи лікує вона вас? 

Я б поділив усе, що слухаю, на дві групи. Одна музика – щоб прийняти та пережити усе те, що відбувається. Це зазвичай українські пісні, від змісту яких мурашки по шкірі. Зокрема, для мене став відкриттям дніпровський гурт «Загреб», особливо їхню пісню «Зустріч» заслухав до дірок, ну і хмельницькі, здається, хлопці із Surface Тension. Їх, щоправда, людям чутливим раджу дуже обережно слухати. Бо, скажімо так, про росіян вони співають тими словами, на які ті й заслужили. Інша категорія – це музика, щоб бодай на кілька хвилин від усього навколо навпаки абстрагуватись. Тут вже віддаю перевагу чомусь англомовному, якщо вірити спотіфаю, у нього знаєте, є щорічна статистика, то у 2022-му я найбільше слухав Red Hot Chili Peppers. Коли прочитав, що вони теж активно Україну підтримують, стало вдвічі приємніше.

Як ставитеся до гумору під час війни? 

Часто під деякими гумористичними відео можна знайти коментарі в стилі «як вам взагалі зараз жартується, не до того, сміятись будемо після перемоги». Але я з цим не зовсім згоден, бо думаю, що сміх – це надпотужна терапія, яка не дає нам усім остаточно з'їхати з глузду від усього цього стресу. Сміх часто витискає страх і зневіру. І я пам'ятаю, що у перші дні вторгнення це дуже сильно рятувало від цілковитої паніки. Та й самі усі ці навколовоєнні меми, як той таки півник, що вцілів у Бородянці, чи пригоди пса Патрона, Щекавиця, різноманітні варіації на тему «бавовни» на російських складах – усе це по суті сміх крізь сльози, ми показуємо, що навіть за найскладніших обставин у нас залишається ось ця життєствердність. Подивіться на тіктоки багатьох наших військових. Думаю, нікому зараз не є складніше, аніж їм, але і вони не втрачають почуття гумору. Я дивився неймовірне інтерв'ю бійця, що пережив Азовсталь, і він розповідав, що коли у них закінчились боєприпаси та вони не знали, що буде далі, чи виживуть взагалі, то вставляли у безпілотник флешку з музикою Степана Гіги й пускали дрон літати над ворогами, щоб просто їх дратувати. Це ж не про якусь легковажність, це якраз про незламність, навіть у найкризовіші моменти люди залишаються людьми з усім спектром закладених у нас емоцій. І це треба цінувати. 

Велике місце у вашому житті займає спорт – починали як спортивний журналіст, слідкуєте за новинами. Що думаєте про питання недопущення (чи допущення) російських спортсменів на Олімпійські ігри? 

Мене вже, чесно кажучи, такі цинічні речі не дивують. Коли у 2018-му, уже після Криму, після Донбасу, після збитого малазійського літака – росії все одно спокійно дали провести чемпіонат світу з футболу, політики, різноманітні зірки приїжджали в москву, ділили з диктатором-убивцею віп-ложу – це було дуже показово. Тому зараз це просто новий виток ось такого лицемірства. російський олімпійський комітет підтримує свою державу, купа спортсменів залучені до різних пропагандистських акцій, величезний відсоток зі спортсменів мають різноманітні військові звання або зв'язок з армією, але їм кажуть: «Давайте просто сховаємо прапор, і все добре». Мені здається, це не нормально. Єдиний варіант для російських чи білоруських атлетів, який я бачу, щоб виступати на Олімпіаді, – це виїхати зі своїх країн, відмовитись від громадянства та виступати під прапором іншої держави. І це лише стосується тих, хто персонально не заплямований підтримкою усіляких зет-шабашів. Пам'ятаєте, коли нам усім ще потрібні були візи для подорожей у Європу? Не можна ж було прийти до прикордонників і сказати, мовляв, я знаю, що у нас корупційна країна, через що існують ці усі обмеження, але я особисто не причетний до корупції, пропустіть мене без візи, або вважаймо, що я виїжджаю у Європу під нейтральним прапором… Або коли ви намагаєтесь зайти на якісь західні стрімінг-сервіси, доступ до яких закритий в Україні через загрози цифрового піратства. Ви ж не будете писати у техпідтримку «Розблокуйте персонально доступ мені, я не користуюсь торентами й не буду красти ваш контент». Це логічні обмеження щодо всіх без винятку, індикатор для держави, що вона у цьому напрямку робить щось не так, і для громадян, щоб тиснули на державу, аби вона змінила ситуацію. Це звичайно, натягнуті, але для мене дуже зрозумілі аналогії.

У вашої доньки є хист до співу, а чим ще захоплюється зараз? 

Їй вже 5, і вона себе шукає у всьому. Ще в Україні трохи ходила на футбол, трохи на лего-конструювання, трохи на плавання, але «у фінал» вийшли співи й танці.  Ними ж намагається займатись і зараз, за кордоном. Танцювати, мені здається, їй трохи цікавіше, але і співати ходить одразу на два гуртки: в одному – з дітками переміщених осіб – вчать українські пісні, в іншому – вже з місцевими – чеські. Навіть інколи граємось у таку гру: вона співає мені якусь пісню чеською, а я намагаюсь вгадувати, про що вона. Звичайно ж, частіше не вгадую. Ще вона цікавиться фокусами. Просила мене аби я якісь нескладні трюки, які сам перед тим підглянув на ютьюбі, їй по відеозв'язку показував. Далі – розповідав, у чому секрет, – щоб вона намагалась відтворити. До речі, є один трюк, який ми з дружиною не розкриваємо, кажемо, що це справжня магія: інколи я передаю Дзвінці за допомогою чарів цукерки. Кладу їх у себе в мікрохвильовку, зачиняю, кажу якесь закляття, а донька потім перевіряє свою мікрохвильовку – і там ті ж цукерки (тобто такі ж, звичайно) опиняються. 

Нещодавно ви відзначили день народження. Як привітали найрідніші? А ваша телеродина? 

Ой, ну головний подарунок це, звичайно, був те, що дружина з донькою приїхали на кілька тижнів до Києва. Заради цього мені навіть довелось ялинку роздобути і самому її прикрасити. Перш ніж дівчата взяли квитки в Україну, чесно кажучи, думав, цього року обійтись без ялинки, якось не дуже святково на душі було. Ну а ще дружина подарувала мені навушники, про які давно мріяв. Тільки застерігала, щоб під час повітряних тривог не захоплювався прослуховуванням музики, бо можна чогось важливого за вікном не почути. Приємно здивували й колеги на роботі. Я у свій день народження не працював, потім кілька днів було не до святкових думок, бо якраз після того сталась трагедія спершу в Дніпрі, потім у Броварах, словом, вже й забув про свої уродини, коли мене попросили підійти у студію трохи раніше ефіру. Думав, якісь технічні питання треба вирішити, а виявилось, що то був сюрприз. Єгор Гордєєв, Неля Шовкопляс, Костя Грубич знову поповнили мою колекцію кольорових шкарпеток, цього разу дуже актуальними, із зображенням цвіту бавовни, а ще подарували український светр з елементами національного візерунка. Ну а головне – побажали, щоб це був останній день народження, який доводиться святкувати під час війни. Я – тільки за!

Про що зараз мрієте? Для себе і родини…

Зараз усі звичайно мріють про перемогу. Кожен вкладає у це якісь свої змісти, але формулювання однакове. Я ж, мабуть, щоб не повторювати очевидне, скажу так: мрію, аби все найгірше у нашої країни, наших людей, моєї родини, моїх друзів та рідних – вже було позаду. І далі ставало тільки краще.