«Мрію зіграти вихователя в дитсадку»: Олексій Череватенко про кіно, війну і особисте

Актор зіграв одну з головних ролей у воєнній драмі «Тримайся, братику», прем'єра якої відбудеться 1 жовтня о 18:30 на телеканалі «2+2»

Олексій Череватенко – відомий український актор театру і кіно. Його акторська кар’єра триває вже понад 18 років, з-поміж багатьох персонажів, які втілював, він виділяє для себе драматичних героїв та складних антагоністів. У воєнній драмі «Тримайся, братику» Череватенко зіграв не типову для себе роль – військового хірурга Ореста. Залишивши роботу кардіолога в тилу, він під час повномасштабного вторгнення рятує життя на передовій.

В інтерв’ю Олексій розповів, чим ця роль особлива для нього, чому відмовляється грати українських військових, як війна змінила його життя і чому навіть у найтемніші часи вірить у силу мистецтва та гумору. А також актор вперше поділився особистим та поділився світлинами з дружиною та дітьми.

– Олексію, що вас зацікавило в ролі Ореста?

– Я завжди звертаю увагу на людяність своїх героїв. Навіть у негативних персонажах шукаю щось світле, намагаюсь зрозуміти, чому герой утратив ці якості: через біль, втрату чи зраду. Орест для мене – це уособлення гідності й мудрості, професіоналізму, відданості своїй справі та патріотизму. Попри складні обставини, роботу у стабілізаційному пункті, де він щодня зустрічається з небезпекою, загрозою життю, він самовіддано рятує інших, підтримує, стає прикладом для студентів-медиків і головне – залишається людяним.

Вважаю цю роль не випадковою. Так склалося, що перед запрошенням на кастинг я брав участь у відновленні кардіологічного відділення лікарні. А через місяць отримав роль Ореста. Це був знак.

– Як занурювалися в медичну тематику?

– Я був в операційній, спілкувався з хірургами, дивився відео, досліджував інструменти, процеси. Конкретного прототипу не мав – образ створював у своїй уяві на основі власного досвіду, а також подивився інтерв’ю кардіохірурга Бориса Тодурова. Особисто його не знаю, але історія про те, як він під обстрілами, коли все навколо вибухало й горіло, віз серце для трансплантації, мене вразила. Мрію, що колись ми знімемо про нього класний художній фільм.

– Яка сцена для вас була найскладнішою?

– У цьому проєкті особливих «екстримів» не було: ми працювали у відтвореній військовій хірургії. Але для мене кожне слово і сцена – це проживання. Я звик працювати чесно. Мені пощастило, що майже всі складні медичні терміни довелося озвучувати не Оресту, а студентам-медикам.

– Завдяки акторству, ви перевтілюєтеся в представників різних професій, а ким мріяли стати в дитинстві?

– З дитинства любив співати. У бабусі на городі під Києвом сидів із гітарою й співав для неї. Вже потім, під час навчання в театральному інституті, мені сказали, що не маю слуху, ведмідь наступив на вухо, і я цю справу закинув. Але мрія в серці все одно залишалася. Зараз думаю, а чому б і не реалізувати її? Нещодавно зустрівся з оперним співаком Володимиром Гришком, розговорилися, і він каже: «Якщо хочеш, навчу тебе краще співати». Тому ще все може бути.

– Чому все ж обрали акторство?

– Це вийшло природно. Спочатку навчався в технічному училищі, але зрозумів, що це зовсім не моє. Тому й вступив в театральний інститут імені Карпенка-Карого.

– Як війна вплинула на вашу роботу?

– Війна нас всіх змінила. Зараз я відмовляюся грати українських військових. Вважаю для себе це морально неетичним, бо багато моїх знайомих, колег перебувають на фронті. Думаю, що саме ці хлопці можуть правдиво передати всю глибину, бо вони це реально переживають. А я вже погоджуюсь грати російських військових, хоча теж не одразу погодився. Думав над однією роллю місяців три, але потім зрозумів: росіян треба показувати правдиво, не карикатурно. Бо вбивати українців прийшли не якісь «чмобіки», а кадрові, холоднокровні, професійні військові. І з цією армії ми протистоїмо вже три роки. До мене навіть військові підходили й дякували: «Ви показали, наскільки вони небезпечні».

– З російськими акторами перетиналися на зйомках, можливо з кимось дружили?

– На майданчику я звик працювати, розділяю особисте та професійне, тому не можу похвалитися друзями саме з акторського середовища. А щодо російських акторів, то до повномасштабного вторгнення вони були майже в кожному проєкті. Якось ми знімали в лікарні, й актор Дмитрій Пчєла, здається так його звати, дозволяв собі робити нашим акторам зауваження, вставляти неприємні ремарки. Тож довелося поставити його на місце.

Я, мабуть, був одним із тих, хто не дозволяє принижувати українську людину, українського актора. І ніколи не мовчав, коли перетинається межа, не відчував перед ними ніякого пієтету, звідки б вони не приїхали – з Москви чи з Пітера. Навпаки, мене обурювало те, як наші продюсери ставились до росіян, пропонували кращі умови, дозволяли зверхню цю поведінку.

– Де вас застала війна?

– Був під Києвом, у селі Проців Бориспільського району, де в мене залишився від бабусі старенький будиночок. Добре, що не поїхали в Бородянку, бо наш будинок розбомбили в перші дні. Завдяки сусідам вдалося врятувати лише документи. Будинок і досі не відновили.

– Чим ви займалися, коли кіноіндустрія стала на паузу?

– Я відвіз родину на Закарпаття, а сам повернувся. Працював фізично: вставляв пластикові вікна у свого товариша на об'єкті, пів року займався будівництвом, був помічником керівника на зведенні котеджного містечка, потім очолював філію компанії, яка займається виробництвом чаю. Паралельно повертався до кіно, але це було ситуативно і це було важко. Бо актори звикли виливати свої емоції, отримувати задоволення від процесу.

Коли потроху почав запускатися процес, гонорари були дуже низькими, на ці кошти неможливо утримувати родину. Часом соромно говорити про суми: власник невеличкої кав’ярні біля метро заробляє більше, ніж актор із 18-річним стажем. Це розчаровує.

– Тому ви паралельно опановуєте інші професії?

– Так, допомагаю друзям розвивати бізнес через СММ, навчаю персонал. Розвиваю й інші напрямки роботи. Бо щоб вижити, актору потрібно стабільно зніматися хоча б 10 днів на місяць, а так буває рідко. Можна й пів року сидіти в очікуванні ролі.

– Як ви відпочиваєте, що вас відволікає від рутини?

– Зараз такий час, що складно розслабитися, та й особисті обставини не дозволяють. Знаходжу розраду в родині: мама, дружина, діти. У мене два сини – Кирило й Олексій, шість і п’ять років. Вони народилися в складні часи ковіду, війни й ніколи не бачили іншого життя. Звісно, ми намагаємось наповнити його яскравими моментами, наскільки це можливо. Але мені, як батьку, дуже хотілося б, щоб вони відчули трошки інше дитинство – легке, безтурботне, безпечне. Діти ні разу не були за кордоном, не відпочивали на морі. Поїхати на відпочинок я не можу з почуття морального обов’язку, коли в країні війна, мої друзі на передовій. Я маю робити щось корисне. А дружина без мене їхати не хоче.

– Як хлопчики сприймають війну?

– Звісно, вони розуміють, що відбувається. Пояснюємо, чому звучить сигнал повітряної тривоги. Ми живемо в Києві неподалік Дніпра, звідки часто заходять на столицю «шахеди». Тож буває дуже гучно. Ми намагаємося пояснювати все в ігровій формі: навіть тривоги перетворюємо на «збивання шахедів» іграшковими пістолетами.

– Чому ви раніше приховували особисте життя, дружину?

– Бо вона в мене дуже красива жінка (сміється). Якщо серйозно, то я не прихильник життя на показ. Як кажуть, щастя любить тишу. Я дуже турбуюся про те, щоб у нас був затишок і гармонія. Обставини, в яких ми живемо, не кращим чином впливають на сім’ї. На жаль, і серед своїх знайомих бачу багато розлучень.

– Яке кіно, на вашу думку, потрібно знімати під час війни?

– По-перше, якісне. Важливо підсвічувати героїв цієї війни, підіймати моральний дух, мотивувати, давати надію, виховувати повагу. Мені здається, саме такою є стрічка «Тримайся, братику». А ще нам дуже не вистачає хорошого гумору в кіно, такого справжнього, щирого й доброго. Чесно кажучи, мені вже набридло грати бандитів, негативних персонажів, дуже хочеться зіграти в комедії, наприклад – вихователя в дитячому садочку. Гумор – це теж сила, яка допомагає вижити.