«Чи не пізно починати зараз?» Тетяна Гай відверто про згаяні роки, повернення до музики й прем’єру «Зозулі»

Вона співала з дитинства, перемагала у вокальних конкурсах, отримувала овації від глядачів та компліменти від зірок — і все одно відклала свою мрію стати співачкою майже на півтора десятиліття. Тетяна Гай довго працювала у медіасфері, допомагаючи іншим артистам бути на сцені, але уникала власного вокального шляху. Тепер вона повернулася з прем’єрами «Чекаю твій дзвінок», «Ми побачимося» та найновішою — «Зозуля». Ми поставили Тетяні запитання, які, можливо, вона чує нечасто, але які цікавлять багатьох.

Тетяно, ви не раз казали, що співали ще з дитинства. Але чому після конкурсів і підтримки від відомих артистів ви на 15 років відмовилися від мрії?
Тому що я була занадто чесною з собою. Звучить парадоксально, але я відчувала: якщо піду в музику одразу, то можу обпектися. Я була ще не готова. Я працювала у медіа, бачила шоу-бізнес зсередини — і в якийсь момент просто втекла від себе.

Чи шкодуєте, що втратили стільки років?
Шкодую й не шкодую водночас. Так, якби я почала співати одразу, можливо, вже мала б 10 альбомів і всеукраїнські тури. Але водночас ці роки зробили мене сильнішою, мудрішою, справжньою. Я більше не боюся сцени. І тепер я точно знаю: мої пісні мають вагу, бо вони прожиті мною.

Чи не пізно починати зараз?
Ніколи не пізно. Успіх не має віку. Я довго думала, що двері для мене зачинені. А потім зрозуміла: двері я сама собі замкнула. І як тільки відчинила їх — усе почало складатися. Три пісні за такий короткий час, підтримка ЗМІ та сотні тисяч переглядів відео на ютюбі — для мене це вже доказ, що я йду в правильному напрямку.

Давайте чесно: не було відчуття заздрості, коли ви працювали поруч із артистами у медіа, а самі не співали?
Коли я працювала з артистами по іншу сторону, я бачила, як вони виходять на сцену, отримують овації, а я залишаюся за кулісами. Це було боляче. Але тоді я переконувала себе: мені вистачає моєї роботи. Та насправді мені не вистачало мого голосу.

Ваша нова пісня «Зозуля» дуже драматична. Це відображення того, що ви пережили за ці роки?
Так. Вона про біль, про втрату, про кохання, яке змінює тебе до кісток. Але вона ще й про силу — про те, що навіть після поразок можна встати і заспівати. Це моя відверта сповідь. І маю надію, саме завдяки “Зозулі” почнуть зцілюватися рани багатьох українських жінок, які пережили втрату. 

Три пісні — «Чекаю твій дзвінок», «Ми побачимося» та «Зозуля» — це три частини однієї історії?
Абсолютно. Це як три акти вистави: спочатку чекання, потім зустріч, а далі — випробування. Але це лише початок. Бо тепер я не маю наміру зупинятися.